Розділ 4.

Ніч у маєтку була неспокійною. Оксана прокинулася від дивного шуму у вітальні. Спершу подумала, що це вітер, але потім почула чіткий шелест, ніби хтось пройшовся підлогою.

Вона обережно вийшла з кімнати, стискаючи плед у руках. Коридор був темний, тільки відблиски місяця падали крізь вікна. Серце билося в горлі.

І раптом вона побачила. На столі у вітальні лежав букет білих троянд. Величезний, розкішний. Поруч — маленька чорна коробочка.

Оксана підійшла, відкрила коробочку, всередині було кольє. Вишукане, з діамантами. І коротка записка.

“Для тебе, мала. Бо навіть у ньому ти лише тінь.

М.”

Оксана відчула, як ноги підкосилися. Це була не просто загроза, це було проникнення у самий дім, у їхній прихисток.

— Що ти тут робиш? — раптом пролунав за спиною голос.

Вона здригнулася. Андрій стояв у дверях, напіводягнений, обличчя його було похмурим. Його погляд впав на букет і коробочку, і він зблід.

Він підскочив, схопив записку, прочитав її, а потім з такою силою розірвав, що клаптики розлетілися по кімнаті.

— Вона вже тут… — його голос зривався на шепіт. — Вона грає з нами.

Оксана торкнулася його руки.

— Вона хоче мене зламати…

Андрій повернувся до неї. Його очі палали люттю й страхом водночас.

— Вона хоче зламати мене. Через тебе.

Він різко притягнув Оксану до себе, обійняв так міцно, що їй забракло повітря.

— Я не дозволю цього. Ніколи.

Але в глибині його очей Оксана побачила те, чого боялася найбільше: він не був упевнений, чи зможе втримати цю обіцянку.

Оксана прокинулася від дзвінка телефону. Екран світив невідомим номером. Вона вагалася, але відповіла.

— Доброго ранку, красуне, — пролунав знайомий оксамитовий голос. Марина. — Сподіваюся, букет справив враження.

Оксана стиснула слухавку так, що пальці побіліли.

— Як ви отримали мій номер?

— О, люба, — засміялася Марина, — я можу дістати все, що захочу. Так само, як колись дістала його.

Серце Оксани забилося швидше.

— Чого ви від мене хочете?

— Лише розмови. Жіночої розмови. Бо ти заслуговуєш знати правду. Не його — мою. Зустрінемось сьогодні ввечері. Я надішлю адресу. І не намагайся розповісти Андрієві. Якщо він дізнається… ти втратиш шанс дізнатися все сама.

Вона поклала слухавку перш, ніж Оксана встигла щось сказати. Екран згас, залишивши відчуття порожнечі й тривоги.

Оксана сиділа нерухомо, намагаючись вирішити, що робити. Її мучили дві сили: страх зрадити довіру Андрія, і жагуче бажання зрозуміти, хто насправді стоїть перед нею.

Ввечері вона знайшла записку у своїй сумочці. Чітко написана адреса. Маленьке кафе в центрі. І лише одне слово: «Приходь».

Коли Андрій повернувся додому, вона вдавала, що все добре. Але серце билося скажено: вона знала, що зробить свій вибір — і піде.

Кафе було маленьке, заховане у вузькому провулку. Світло ліхтарів ковзало по вікнах, а всередині пахло кавою та випічкою. Здавалося, звичайне місце — але Оксана відчувала, що тут почнеться щось зовсім інше.

Вона зайшла і одразу побачила її. Марина сиділа за столиком біля вікна. Ідеально одягнена, впевнена, з келихом вина в руках. Її усмішка була тією самою — холодною, хижою.

— Ти прийшла, — промовила вона. — Значить, у тобі ще є цікавість. І сумніви.

Оксана сіла навпроти. Серце калатало, але вона тримала спину рівно.
— Я прийшла, щоб почути правду.

Марина схилила голову, вивчаючи її, мов крихку іграшку.
— Правду? — засміялася вона тихо. — Ти думаєш, він здатний розповісти тобі правду? Він ніколи не відкривається до кінця. Навіть мені… хоча я була набагато ближче до нього, ніж ти можеш собі уявити.

— Він сказав, що ви зрадили його, — випалила Оксана.

На мить усмішка Марини стала ще ширшою.

— Зрада — поняття відносне, люба. Я зробила те, що було потрібно, щоб вижити. А він зробив зі мною ворога. Так легше, правда? Бо тоді він залишається чистим. Герой у твоїх очах.

Оксана відчула, як слова пронизують її. У глибині серця зароджувалися сумніви.

— Чого ви хочете зараз? — спитала вона тихо.

Марина нахилилася ближче. Її голос став майже шепотом:

— Я хочу, щоб ти знала, хто він насправді. Або, принаймні, щоб ти задумалася: чи готова ти бути поруч із чоловіком, який бреше навіть самому собі.

Вона простягнула маленький конверт і поклала його перед Оксаною.

— У цьому — частина його історії. Вирішуй сама, чи відкривати.

Оксана дивилася на конверт, а всередині неї боролися страх, цікавість і лояльність. Вона знала: цей вибір може змінити все.

Вона поверталася додому, стискаючи маленький конверт у кишені. Кроки відлунювали порожнім вечірнім тротуаром, серце билося в горлі. Здавалося, папір палить шкіру.

У своїй кімнаті Оксана довго сиділа біля каміну, розглядаючи конверт. Відкрити чи ні? Її мучили слова Марини, її холодна усмішка. Нарешті вона не витримала. Розірвала край і витягла кілька аркушів.

На них були копії документів. Старі контракти, підписи… і ім’я Андрія. Але в документах він був не просто бізнесменом чи партнером. Він був співучасником схеми, у якій згадувалася одна компанія — саме та, де колись працювала Оксана.

Її очі розширилися. Там чорним по білому було написано: "Відповідальність за реструктуризацію та скорочення персоналу.

А. С."

Вона відчула, як дихання перехоплює. Це було те саме скорочення, яке зруйнувало її кар’єру. Той удар, який перевернув її життя догори дриґом.

— Ні… — прошепотіла вона. — Це не може бути правдою…

Вогонь у каміні відкидав танцюючі тіні на стіну, а в її серці зароджувався хаос. Андрій — той, хто врятував її, хто дав їй відчуття сили й безпеки… міг бути причетним до її падіння?

Сльози навернулися на очі. Вона не знала, що сильніше — біль від можливого обману чи страх втратити його.