Розділ 3.1.

Увечері в особняку було тихо. Лише вогонь у каміні кидав золотаві відблиски на стіни. Оксана сиділа в кріслі, закутавшись у плед, намагаючись розібратись у подіях дня.

Андрій стояв біля вікна, тримаючи келих вина, але, здавалось, зовсім не звертав на нього уваги. Його силует був чітким у світлі вогню — сильний, але водночас самотній.

— Ти хочеш знати, чому я тут, у цьому світі? — запитав він раптом, не повертаючи голови.

Оксана здригнулася. Їй здавалося, він читає її думки.

— Так… — прошепотіла вона.

Він повільно повернувся. Його очі горіли тінями минулого.

— Мене не завжди звали Андрієм. Це ім’я я взяв пізніше. Колись я був лише сином простого інженера. Ми жили скромно, але чесно. Та одного дня все зруйнувалося. Людина, якій мій батько довіряв, обманула його, підставила, і він втратив усе. Роботу. Репутацію. А потім і життя.

Оксана завмерла. Її серце стислося.

— Мені шкода…

— Не треба, — перебив він. — Я зрозумів тоді, що світ належить тим, хто вміє грати брудно. І я вирішив: або я стану частиною цієї гри, або вона зламає мене.

Він зробив ковток вина, поставив келих і підійшов ближче.

— Але, увійшовши у цей світ, я дав собі обіцянку: я ніколи не стану таким, як вони. Я буду їхнім дзеркалом, їхнім страхом.

Його голос затремтів лише на мить, але Оксана почула це. За холодним обличчям ховалася біль, яку він носив у собі роками.

Вона несміливо простягнула руку й торкнулася його пальців. Він не відсмикнув руку — навпаки, стиснув її долоню, міцно, так, що в її серці промайнула хвиля тепла.

— Тепер розумієш, чому ти тут? — запитав він тихо. — Ти нагадуєш мені, що ще є щось справжнє.

Оксана мовчала. Вона відчувала, що це зізнання — більше, ніж він дозволяв собі будь-коли. І воно зробило його ще небезпечнішим… і ще ближчим.

Тиша камінної зали була майже задушливою. Оксана ще відчувала тепло його руки, але всередині її точили питання. Вона наважилася на одне з них, хоч і боялася відповіді.

— А ти… колись кохав?

Андрій різко відвів погляд. На мить він знову став тим чоловіком, який ховає себе за стіною. Він підійшов до каміна, підкинув поліно й довго дивився на вогонь.

— Була жінка, — сказав нарешті. Його голос звучав низько й глухо. — Вона була для мене всім. Я повірив їй. Думав, що вона та, заради якої можна відмовитися від цього світу.

Оксана відчула, як серце стискається від ревнощів і страху.

— І що сталося?

Він повільно вдихнув, немов кожне слово давалося важко.

— Вона зрадила. Продала мої секрети тим, проти кого я воював. І мало не коштувала мені життя.

Його очі спалахнули люттю, але за мить у них залишився лише холод.

— З того дня я більше нікому не вірив. Нікому… до тебе.

Оксана здригнулася. Її губи затремтіли, вона не знала, що відповісти. У ній боролися два відчуття: гордість, що він бачить у ній щось справжнє, і жах від того, наскільки глибокі його рани.

Вона прошепотіла:

— Чому ти довіряєш мені?

Андрій повільно підійшов ближче, його тінь накрила її. Він нахилився так, що їхні очі зустрілися в темряві, освітленій лише вогнем каміна.

— Бо в твоїх очах немає вигоди. Тільки страх. І відвага. Це чиста правда, яку я давно не бачив.

Він торкнувся її обличчя, і цього разу його дотик був ніжним, але водночас таким владним, що вона відчула себе повністю в його полоні.

Тінь іншої жінки ще жила в його серці, але зараз він дивився лише на неї.

Наступного ранку Оксана прокинулася від тихого стукоту у двері. Вона накинула халат і вийшла в коридор. Андрія не було, лише його помічник простягнув їй невеликий конверт.

— Це для нього, — коротко сказав він. — Але, здається, вам теж варто знати.

Серце Оксани стиснулося. Вона зайшла назад до кімнати й тремтячими пальцями розірвала край конверта. Усередині — фотографія. На ній Андрій. Сидить у ресторанному залі. А поруч із ним — жінка. Вродлива, з темним волоссям і хижою усмішкою. На звороті фото — короткий напис: “Ти думав, я зникла? Я завжди поруч.”

Оксана опустилася на ліжко, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Її серце билося швидко, у голові вирували думки: Це вона? Та сама жінка? Вона повернулася?

Двері відчинилися, і зайшов Андрій. Він одразу побачив фото в її руках і завмер. Його обличчя змінилося — маска спокою впала, залишивши різкий, небезпечний вираз.

— Де ти це взяла? — його голос прозвучав глухо, майже хрипко.

— Тобі передали, — відповіла вона тихо. — Це вона, правда?

Андрій забрав фото, стиснув його так, що пальці побіліли. Його очі блиснули холодом і болем одночасно.

— Вона мала зникнути. Я сам подбав про це…

Оксана відчула, як холод пробіг по спині. У цих словах було занадто багато.

— Вона повернулася, — прошепотіла вона.

Андрій глянув на неї. У його погляді змішувалися гнів, страх і… захист.

— Це змінює все.

Він різко відкинув фото в камін, і полум’я миттєво поглинуло його.

— Тепер вона прийде за мною. А значить, і за тобою.

Оксана мовчала. Вона відчувала: їхня історія ускладнилася у багато разів. Бо тепер на арену вийшла суперниця з минулого — небезпечна жінка, яка знала Андрія краще, ніж будь-хто.

День був неспокійним. Андрій поїхав у справах, залишивши Оксану в особняку з обіцянкою повернутися до вечора. Вона намагалася відволіктись — гортала книжку, але слова не трималися в голові. Відчуття небезпеки зависло у повітрі.

Коли годинник пробив полудень, вона вирішила пройтися садом. Повітря було свіже, пахло вологою травою після дощу. І саме там вона її побачила.

Біля альтанки стояла жінка. Висока, струнка, з густим темним волоссям, яке спадало на плечі. Вона була одягнена бездоганно — чорна сукня, високі підбори, пальто накинуте на плечі так, ніби це було її природне вміння — виглядати владно.

Її очі зустрілися з Оксаниними, і в них була усмішка. Не тепла — хижа.