Розділ 2.

Оксана довго мовчала, відчуваючи, як кожне слово Андрія відлунює в ній. «Ми більше не зустрінемось…» — ця фраза не давала їй спокою. Вона знала: відмова була б найпростішим і водночас найболючішим виходом.

Вона глибоко вдихнула й промовила тихо, але впевнено:

— Я поїду з тобою.

У його очах промайнув вогонь задоволення, і він кивнув так, ніби саме цього й чекав.

— Добре. Тоді збирайся. Ми виїжджаємо зараз.

Її серце калатало, коли вона сідала в його чорний автомобіль. Усередині було затишно й стримано: шкіряні сидіння, запах дорогого парфуму й металевий холод керма, до якого він торкався впевненими руками.

Дорога тягнулася мовчки. За вікном миготіли пейзажі — спочатку міські вулиці, потім передмістя, а далі

— розлогі поля й темні смуги лісу. Оксана відчувала, як напруга зростає з кожним кілометром.

Вона наважилася запитати:

— Куди ми їдемо?

Андрій не відводив погляду від дороги.

— Туди, де немає масок. Туди, де я можу бути собою.

Його голос був рівним, але в ньому відчувалася сила, яку він тримав під контролем.

Машина звернула з асфальтової траси на вузьку дорогу, що вела вглиб лісу. І незабаром попереду з’явився старий маєток — величний, похмурий, із високими баштами та кованими воротами.

Оксана вдихнула різкіше. Їй здалося, що цей дім сам по собі випромінює щось владне й небезпечне.

— Ласкаво просимо, — промовив Андрій, зупиняючи машину. — Тепер ти побачиш мій справжній світ.

Важкі ковані ворота відчинилися майже безшумно. Машина повільно підкотила до головного входу, і Оксана відчула, як серце б’ється в горлі. Перед нею височів маєток — величезний, із темного каменю, з гострими баштами й вузькими вікнами, що дивилися наче чужими очима.

Коли Андрій відчинив дверцята й допоміг їй вийти, вітер торкнувся її волосся. Атмосфера була настільки густою, що здавалося, ніби сам простір шепоче щось невидиме.

Вестибюль вразив її ще більше. Високі стелі, масивні дерев’яні балки, підлога з холодного мармуру. На стінах висіли портрети — серйозні обличчя чоловіків і жінок, що дивилися на неї з темряви минулого. Від цих поглядів по шкірі побігли мурашки.

У кутку, величезний камін, у якому тихо потріскували дрова. Поруч, старовинний годинник, що відмірював час повільними, важкими ударами.

— Це твій дім? — несміливо запитала Оксана, озираючись.

— Так, — коротко відповів Андрій. Його голос лунав глибше й гучніше серед кам’яних стін. — І він знає, хто в ньому є.

Вона здригнулася від цих слів, ніби маєток і справді був живим.

Вони пройшли довгим коридором, де свічки у канделябрах відкидали тремтливі тіні. Оксана відчувала, що з кожним кроком заходить у щось більше, ніж просто будівлю. Тут був інший світ — світ Андрія, де правила належали лише йому.

Врешті він зупинився перед важкими дверима, оздобленими різьбленням.

— Тут почнеться твоє випробування, — сказав він тихо, але так, що його слова проникли прямо в її душу.

Оксана проковтнула клубок у горлі. Вона ще не знала, що чекає за цими дверима, але вже розуміла: відступу немає.

Андрій штовхнув двері, і вони повільно відчинилися з важким скрипом. Перед Оксаною відкрилася величезна зала, яку освітлювали десятки свічок у високих канделябрах. Повітря тут було густим, наповненим запахом старого дерева, воску й чогось ще — невловимого, але владного.

Посередині зали стояв масивний стіл, накритий темним оксамитом. На ньому — книги зі старими, потрісканими палітурками, папки з документами й предмети, які здавалися чужими у сучасному світі: старовинні ключі, перо для письма, срібна печатка.

На стінах висіли полиці з книгами. Їх було сотні, тисячі. Важкі томи у шкірі, без назв на корінцях, ніби їхній зміст призначався лише для того, хто знає.

Оксана зробила крок уперед і відчула, як її серце стискається від одночасного захоплення й страху.

— Що це за місце?..

Андрій повільно обійшов стіл і зупинився навпроти неї. Його обличчя було серйозним, погляд — гострим.

— Це мій центр. Тут я працюю, приймаю рішення. Тут немає брехні, тільки істина.

Він підняв одну з папок, розкрив і показав їй кілька аркушів. Там були фотографії, імена, схеми. Усе це виглядало як частина великої гри, чи то бізнес, чи щось набагато серйозніше.

— Я не звичайний підприємець, Оксано, — сказав він тихо, але його голос віддавався у стінах, наче відлуння. — Те, чим я займаюся, виходить за межі закону. Але без мене багато хто втратив би набагато більше.

Вона відчула, як у грудях холоне. Її розум кричав: «Небезпека!» — але очі дивилися на нього з ще більшим магнетизмом.

— Чому ти показуєш це мені? — запитала вона, ледве вимовляючи слова.

Андрій нахилився ближче, його обличчя було всього за кілька сантиметрів від її.

— Бо ти зробила вибір залишитися. І тепер або ти приймеш цей світ, або підеш назавжди.

Свічки потріскували, тіні танцювали на стінах. І Оксана зрозуміла: це вже не просто романтична історія.

Це — межа, яку вона або переступить, або втратить усе.

Оксана стояла посеред зали, намагаючись зібратися з думками. Серце калатало, руки тремтіли, але вона не відводила очей від Андрія. Він дивився на неї так, ніби хотів побачити не лише її страх, а й силу.

Він повільно підсунув до неї одну з папок.

— Це — твоє перше випробування.

Вона нахилилася й побачила кілька аркушів: фотографії незнайомих людей, список імен, номери телефонів.

— Я хочу, щоб ти обрала одного, — сказав він рівно. — Лише інтуїтивно. Не думай надто довго. Подивись і скажи, хто з них найбільш небезпечний.

Оксана здригнулася.

— Але як я можу це знати? Я ж нічого про них не розумію…

Він обійшов стіл і став зовсім близько. Його рука лягла на її плече. Тепла, важка.

— У тебе є інстинкт. Ти відчуваєш людей. Я бачив це з першої нашої зустрічі. Не сумнівайся в собі.