Розділ 1.

Оксана йшла між полицями супермаркету, відчуваючи себе чужою у цьому світі. Колись упевнена й успішна жінка, сьогодні вона нагадувала тінь самої себе. На ній був простий светр кольору крему, джинси й зручні чобітки — нічого особливого. Її каштанове волосся, зібране у недбалий пучок, спадало кількома пасмами на обличчя. Великі карі очі, втомлені, але все ще глибокі, приховували біль, який вона намагалася не показувати.

Вона простягнула руку до полиці з фруктами — і в ту ж мить чиясь долоня, тепла й сильна, торкнулася того ж граната.

— Схоже, ми претендуємо на одне й те саме, — промовив чоловічий голос.

Оксана здригнулася й підняла очі. Перед нею стояв він.

Високий, статний, із поставою людини, яка звикла керувати. Його чорний кашеміровий пальто сидів ідеально, підкреслюючи широкі плечі. Від нього пахло дорогим парфумом з гіркими деревними нотами, які ніби огортали її тіло. Сивина на скронях додавала йому зрілості та мужності, а холодно-сірі очі пильним поглядом вивчали її обличчя, ніби намагаючись розгадати кожну таємницю.

Його губи злегка викривилися в іронічній усмішці. Він нахилився ближче — так, що вона відчула тепло його подиху біля вуха.

— І хто ж переможе? — тихо запитав він.

Гранат вислизнув з їхніх рук і впав на підлогу, розлетівшись на сотні рубінових зернят. Люди довкола сміялися, але вона вже нічого не чула. Її серце билося так голосно, що здавалося, це чує увесь магазин.

Вона хотіла відійти, але його рука міцно й водночас ніжно зупинила її. Дотик був упевненим, владним, але дивним чином не відштовхував — навпаки, тіло відреагувало на нього гарячою хвилею.

— Я Андрій, — його голос був низьким і оксамитовим. — А ви?

Їй знадобилася мить, щоб згадати власне ім’я.

— Оксана, — ледве чутно відповіла вона.

— Гарне ім’я, — він примружив очі. — Воно вам личить. Знаєте, я рідко зустрічаю жінок, які викликають в мене цікавість із першого погляду.

Вона розгублено посміхнулася, намагаючись відвести очі, але він тримав її погляд, немов заворожуючи. І тоді Оксана відчула — ця випадкова зустріч стане початком історії, з якої вже не буде дороги назад.

Оксана ще не встигла отямитися від його погляду, коли в тишу магазину врізався різкий звук дзвінка. Андрій відсторонився, дістав телефон і відповів. Його обличчя в одну мить стало іншим — серйозним, відчуженим, навіть суворим.

— Так, я слухаю… — коротко кинув він у трубку.
Його голос звучав холодніше, ніж хвилину тому.

Оксана зробила крок назад, відчуваючи, що тепер між ними утворилася невидима стіна. Він слухав співрозмовника, його погляд ковзав десь крізь неї, наче він уже перебував в іншому світі.

Через кілька секунд він рішуче поклав телефон у кишеню. Його очі знову зустрілися з її — але тепер у них було щось інше, приховане, майже небезпечне.

— Мені треба йти, — сказав він тихо. — Але, Оксано… ми ще зустрінемося.

Він нахилився так близько, що її серце знову зірвалося з місця, і торкнувся її руки — лише легкий дотик, але від нього по шкірі пробігла хвиля тепла.

І вже за мить його не було. Лише запах його парфуму ще довго витав у повітрі.

Оксана залишилася сама серед розсипаних зернят граната, відчуваючи себе так, ніби світ щойно хитнувся під ногами.

Вона не знала, хто він, чому його голос і погляд залишили такий відбиток у її душі. Але була впевнена в одному: забути цього чоловіка неможливо.

Дні після тієї зустрічі тягнулися повільно й болісно. Оксана намагалася відволіктися домашніми справами, переглядом серіалів, але все було марно. Варто було їй заплющити очі — і знову з’являвся його погляд, владний і пронизливий, його голос, який змушував тремтіти кожну клітинку її тіла.

Але життя нагадувало, що романтичні думки — це розкіш, яку вона собі дозволити не може.

Гроші закінчувалися. Після звільнення вона не отримала жодної компенсації — навпаки, її колишні колеги поширили чутки, що саме вона винна в провалі проєкту. Дзвінки від банку стали щоденними: кредит за квартиру вимагав погашення.

А ще — сусіди. Ті самі, що раніше заздрили її роботі та гарному одягу, тепер шепотілися за спиною:
— Бачила, як вона пакети з акційних полиць тягне?
— А що ти хотіла? Без роботи довго не протягне.

Від цих слів Оксану стискало всередині, наче її душу викидали на смітник.

Увечері вона сиділа в темній кухні з чашкою холодного чаю й думала: «Як я докотилася до цього? Чому життя так легко забрало в мене все?»

І все одно, крізь темряву відчаю в її пам’яті спалахували сірі очі того чоловіка. Він був далеким, майже примарним образом, але водночас — єдиним, що давало їй надію.

Наступного дня вона вирішила влаштуватися на будь-яку роботу. Зранку подала резюме в кілька кав’ярень, у маленький магазин і навіть на склад. Втомлена, з почуттям приниження, вона зайшла в дешеву кав’ярню, щоб зігрітися гарячою кавою.

Вона стояла в черзі, коли раптом почула за спиною знайомий запах — суміш деревних нот і легкого тютюнового диму. Її серце шалено вдарилося об груди.

Вона повільно обернулася…

І зустріла його погляд.

Андрій сидів за столиком біля вікна, у темному костюмі, з чашкою еспресо в руках. Він виглядав так само впевнено й небезпечно, як у той день у супермаркеті. Його очі ковзнули по ній, затрималися на мить — і в кутиках губ з’явилася знайома напівусмішка.

Оксана завмерла. Це була не просто випадковість. Це був знак.

Оксана ще кілька секунд стояла, не знаючи, що робити. Серце шалено калатало, руки тремтіли. Втекти чи залишитися?

Андрій, ніби відчувши її вагання, підняв руку й повільно поманив її до себе. Його рухи були спокійними, але водночас настільки владними, що вона відчула: сперечатися марно.

Вона підійшла.

— Ми знову зустрілися, — промовив він тихо, коли вона сіла навпроти. — Чи це вже не випадковість?

Він дивився на неї так, ніби бачив усе: її втому, страхи, її невпевненість. І водночас у його погляді горіло щось небезпечне — наче він хотів її випробувати.