Темрява

Цієї ночі заснути було важко. Анна лежала у своєму ліжку та дивилась на стелю перед собою. Брижі в очах складались у візерунки, але довго дивитись на них стало нудно. Підвівшись вона підійшла до вікна. За вікном на небі не видно було, а ні зірочок, а ні місяця.

- Це так дивно - подумала Анна. - На небі жодної світлої крапки та й місяця не видно. Цікаво, чи не страшно звірям у лісі? Чи сплять ніччю олені та білочки? Темрява сьогодні якась особливо темна. Можливо темряві сьогодні сумно?

- Так. - почувсь тихий сумний голос.

- Хто тут? Я нікого не бачу. Виходь не лякай мене!

- Привіт Анно. Ти права. Мені сьогодні особливо сумно.

- Ти Темрява?

- Так.

- А де ти?

- Я тут і там, я усюди де немає світла.

- А куди ти діваєшся днем, коли сонечко світить?

- Взагалі я люблю мандрувати по світу, але часто ховаюсь у дальніх закутках.

- А чому ти сьогодні сумна?

- Тому, що рівно місяць тому помер мій єдиний друг. Тепер я зовсім одна, мені навіть поговорити ні з ким. Тому мені сумно.

- Мені так шкода і тебе і твого друга. Мені теж буває сумно. В мене теж немає друзів. Хочеш я буду твоїм другом?

- Правда? Ти будеш зі мною дружити? І тобі не страшно?

- Так, мені зовсім не страшно! Я вже зовсім доросла! Чому я маю лякатись?

- Багато людей бояться темряви.

- Тільки не ображайся. Мені трохи не зручно говорити з кимось без обличчя. В тебе є личко? На кого воно схоже?

- Я можу для тебе зробиться ким завгодно.

- Тобто ти можеш бути навіть котом?

- Ти любиш котів?

- Так, любою.

- О, я теж люблю котів! Мій друг був котом, таким же чорним як я.

Раптом Темрява затихла.

- Ей, Темрява, ти тут зі мною? Чого замовкла? Де ти?

- Я позаду тебе.

- Де саме? Я нічого не бачу.

- Я тут. Мур.

Анна повернулась на муркіт та придивилась.

У куточку, від підлоги аж під саму стелею сиділа абсолютно чорна, фігура з котячими вухами та хвостом.

- Я тебе бачу. А ти велика, я думала ти трохи менше.

- Я можу бути якою завгодно, навіть поміститись у твою долоньку.

- Значить я можу до тебе доторкнутись?

- Можеш, але ми з тобою не відчуємо дотик.

- Значить ніхто не зможе тебе обійняти? Це так сумно.

- Нічого, я вже звикла. Але я можу бути завжди поруч, можу говорити з тобою годинами. Хочеш зі мною погуляти?

- Зараз?

- Так, прям зараз! Будемо слухати пісні цвіркунів та плескіт риби у ставку. Ходімо!

- Ходімо. Ніколи не гуляла в ніч.

- Анна, тільки не забудь взяти светр, там трохи прохолодно.

   Анна вдягнула кофтинку поверх піжами та спустилась у двір. Все подвір'я спало. А ні гусей, а ні качок. Кури теж спали. Тільки коники стрибали з травички на травичку у місячному сяйві, яка розлилось по галявині наче масло.

- Темрява, дивись, місяць вийшов із за хмари! Це означає, що твій настрій став краще?

- Саме так. Завдяки тобі мені стає краще. Тепер мені не так самотньо.

- Я так рада. Ходім до ставка.

  Анна спускалась з пагорба по вузенькій стежці посеред маків, та волошок. Майже все навкруги було чорно-сірим. Тільки світлячки сяяли зеленим світлом ховаючись в очереті біля води. На березі пахло тіною та було чутно пісні цвіркунів, а також жаб'ячий спів. З води доносився плескіт риби.

- Як тут чудово! Чому я раніше сюди в ночі не приходила?

- Можливо тому, що ти раніше боялась мене?

- Мабуть, так. Я була зовсім маленька. Зараз я вже доросла і нічого не боюсь. Ну, майже нічого.

- Дай вгадаю. Ти боїшся глибини?

- Так. А як ти здогадалась?

- Це просто. Там де є страх темряви, там скоріше за все є страх глибини, бо там, на глибині теж я, тому й страшно. Люди бояться того, що не бачать. Ви, люди вигадуєте у темноті різних монстрів, та чудовиськ там де їх немає та й бути не може. Можливо людство просто любить боятись? Дивні створіння - люди.

- А ти сама чогось боїшся?

Я тобі скажу по секрету, в мене теж є страх. Я боюсь людей з ліхтариками. Світло ліхтарів дуже неприємне для очей Темряви.Ніч це моя пора і я дуже не люблю, коли хтось вмикає світло. Я практично сліпну. Уяви як це в день раптово у твоїх очах темніє й ти не бачиш куди йти та хто з тобою поруч.

- Так, я б точно злякалась.

- От бачиш, хоча ми й з різних світів ми чимось схожі.

Вони сиділи поруч й дивились одна на одну. Анна розповідала Темряві про те, як вона її боялась раніше, а Темна показувала Анні театр тіней навпроти місяця. Обом було про що поговорити та про що помовчати. Анна підвела очі. На небі яскраво світили зорі. Це значило, що  Темрява більше не сумувала.

- Мені так зараз спокійно з тобою, Темненька. Я рада, що в мене тепер є така подруга як ти.

- Дякую за теплі слова. Я теж дуже рада нашій дружбі. А зараз тобі вже пора спати. На добраніч.

Анна встала з трави та пішла до дому. Стежку було добре видно. Вже біля ґанку Анна повернулась і подивилась на небо. Тисячі зірочок яскраво світили. Анна раділа тому, що підняла настрій Темряві.Вона лягла у ліжко і подумала.

- Як добре, що я не боюсь Темряви, як добре, що тепер в мене є такий друг.

Анна уявляла що вона обіймає Темряву та тихенько прошепотіла.

- На добраніч Темна.

Темрява нічого не відповіла, бо не хотіла відігнати сон Анни, але у своїх думках вона теж її ніжно обняла.