Темрява

Я закрив книгу. На годиннику була перша ночі. Я дуже рідко коли зачитувався настільки сильно, проте якщо книжка мені подобалась, я міг і не спати всю ніч читаючи її. Впродовж того часу, поки я читав, я не відривав погляду від слів на сторінках, і тільки зараз вперше за декілька годин оглянув кімнату сфокусованим, не периферійним зором. Світло, яке виділяв нічник, що стояв на тумбочці біля ліжка, було досить яскравим, щоб було видно усю кімнату і частину нутра коридора.
Кімната була нічим не примітною: робочий стіл, ліжко, книжкова поличка і рюкзак з невикладеними звідти підручниками. В іншій з кімнат двохкімнатної квартири, яку я орендував, знаходилась кухня. Мій погляд стрибнув на настіж відчинені двері. Світло доходило до невеликої шафи, що стояла в коридорі, і потім повністю розсіювалось, залишаючи там, в глибині коридору, темряву. Я здригнувся. Темрява. Те, через що я нізащо не вимкну нічник, коли лягатиму спати. Я панічно боявся темряви. Так, все правильно. Студент першого курсу боявся темряви. Я розумів, що нічого потойбічного і страшного не існує, проте завжди панічно лякала думка про те щось, що причаїлося у густій чорноті. Саме тому я засинав, ніколи не вимикаючи нічник, просто перевертаючись на інший бік, і намагаючись не думати про щось, що може бути в темряві. Про те щось, що ховається там, де світло втрачає свій контроль над територією, де його ніби заливають чорною фарбою. Де ця фарба, поволі розтікаючись, дає простір тому чомусь, що так і чекає, коли нічник погасне, щоб  підійти до мене.
Я вдихнув, щоб заспокоїтись, і заплющив очі. Попри те, що я нічого не бачив, світло добиралося до мене крізь заплющені повіки. Загадкова й чарівна країна снів кликала мене до себе. Я поринав у такий приємний і заспокійливий сон.
Різко потемнішало. Сновидіння, які зароджувались у мене в голові, розсіялися. Світло уже не долинало до мене крізь повіки, ніби здалеку. Я розплющив очі. Світло більше не горіло. Червона кнопка на подовжувачі, через який я заряджав свій ноутбук, також більше не світилася. Електрику в будинку вимкнули. Спливла секунда до того, як я зрозумів, що насправді відбулось. Я відчув, як мій пульс значно пришвидшився. Дихати стало важко. Я метав поглядом з боку в бік, і все, що бачив, було темрявою. Вона полонила мене, заливаючи кімнату, ніби вода, в якій я тонув. Я присягаюся, я чув як те щось переможно зареготало. Цей регіт був подібним до скрипу металевих дверей, які давно ніхто не відчиняв, і які вже сильно заіржавіли, але водночас і нагадував сміх чогось потойбічного, що змогло дістатися до нашого світу. Я ладен присягнутися, що чув як те щось крокувало до мене, виповзаючи з коридору, де тільки й вичікувало свого моменту. Ця істота крокувала до мене повільно, ніби смакуючи свою перемогу, упиваючись моїм страхом. Я стиснув повіки своїх очей, ніби це мало захистити мене, і уявляв, як те щось іде до мене. Те щось могло буди демоном, що мав подобу тварини-переростка, чи жахливо відразливою істотою, вигляд якої важко описати. Можливо, то була людина, звичайна людина, що приймала подобу всіх страхів людства, лякаючи тих, до кого прив'язалася. А може сама Темрява була тим Чимось, що переслідувало мене. Можливо, саме вона видавала ті звуки, щоб злякати мене, підкорити собі, і єдиним її суперником було могутнє Світло - спражнє, чи штучне, створене людиною. Можливо, уся існуюча у світі Темрява була одним великим організмом, що захоплював і підкорював, міг здати позицію, проте нікуди не зникав, завжди був тут, поруч, навіть тоді, коли ти не помічав цього, і поволі захоплював у свої окови, слизькі щупальця, що заповзали до тебе всередину, і ятрили страх, який підкорював тебе великій і могутній Темряві. Я присягаюся, я відчув, як те щось мене торкнулося, оповило з усіх сторін, і душило, намагалося задушити, своїми щупальцями пробираючись у мій розум, захоплюючи його, полонячи в страху, підкоряючи собі, змушувало стати частиною організму, частиною великої Темряви, яка б далі пробиралася і торкалась інших, так само полонячи, змушуючи ставати частиною. Скільки вже таких здалося? Скільки вже стало частиною Темряви? Можливо той сміх, ті кроки належали комусь, хто колись виявився недостатньо сильним. Комусь, кого Темрява зробила частиною себе, зазомбувала, притягнувши до себе.
Та враз усе зупинилося. Світло повернулося, нічник знову горів, мов хоробрий лицар, що кинувся прямо до розбурханої бестії, і поборов її. Я присягаюся, що чув як Темрява, така могутня й непереможна, болісно зашипіла й відступила. І я присягаюся, як чув, що вона промовила до мене. Промовила справжньою людською мовою:
"Ти в безпеці не на довго..."