Темний вінець

Цвіркуни співали свої нічні пісні в зеленій траві, а зорі мерехтіли в небі, немов дорогі камені під яскравими променями. Місяць був не повний, і це дозволяло тіням ночі приховувати в собі секрети, а також дві постаті, що ніжилися в обіймах одна одної на сіннику.

Світловолоса дівчина лежала на грудях парубка, якому на вигляд не можна було дати більше двадцяти двох років. Його шкіра була засмаглою від частих робіт у полі та в кузні біля печі, а волосся — темне, як кора дуба. На такому тлі яскраві блакитні очі хлопця надто сильно вирізнялися і заворожували.

Саме в його очі спочатку закохалася Лада. Хоча зовні дівчина не поступалася красою: її зелені очі були яскравими, мов смарагд, а волосся — світле, як мерехтливі зорі. І Радомир (так звали коханого Лади) був жахливо гордий тим, що вона обрала його серед інших хлопців у їхньому селі. Адже з ним була та, яку хотіли інші, і він був упевнений у тому, що дівчина закохано дивитиметься тільки в його бік.

— Коли ти прийдеш свататися? — із придихом запитала Лада, погладжуючи коханого по голих грудях.

— Я хочу зібрати багате посаг для твоїх батьків, щоб вони мені не відмовили, — шатен переплітає їхні пальці, а потім підносить її руку до губ і ніжно цілує.

— Тобі не обов’язково. Я й так умовлю батьків благословити нас.

— Але так буде правильно, — наполягав Радомир.

А дівчина лише зітхнула. Їй не хотілося приховувати їхні стосунки, а бачити, як інші дівчата заграють до нього, було нестерпно. Хотілося дати всім зрозуміти, що він належить їй і тільки їй. Але замість того, щоб наполягати на весіллі, Лада лише мирилася з їхніми таємними зустрічами і теплими обіймами вночі.

Але скільки це буде тривати?

Ладі хотілося вірити, що недовго. І ці мрії лише посилилися, коли вона дізналася про свою вагітність. Це сталося через кілька днів після чергової зустрічі на сіннику. Дівчина звернула увагу на те, що в неї не почалися місячні, і, недовго думаючи, пішла до мольфарки.

Старенька жінка, у хаті якої пахло різними травами й деревиною, дала їй випити відвар, а коли Ладу від нього знудило, сказала:

— Ай да сильний малий! Ай да молодець! — весело засміялася. — Ну що я можу сказати. Привітай свого коханого — у вас буде дитина.

— Дякую, — голос трохи тремтів від емоцій.

Руки дівчини мимоволі лягли на живіт, вона погладжувала його, а губи вигнулися в легку щасливу усмішку. Лада була впевнена, що тепер у неї з Радомиром усе буде добре. Тому після мольфарки вона відразу ж побігла до нього додому.

Забігши у двір, дівчина швидко знайшла поглядом коханого, підбігла до нього, обійняла й пригорнулася до нього щосили.

— Що ти робиш? — суворо спитав Радомир, вириваючись з обіймів дівчини й повернувся до неї обличчям. — Ми ж домовлялися на людях поводитись не як пара.

— Але як я можу стриматись? — взявши руку коханого, поклала її на свій живіт. — Тим більше, коли у нас буде дитина.

— Це жарт? Якщо так, то дуже невдалий, — хлопець дивився з недовірою на Ладу, а потім відсмикнув руку від живота, коли зрозумів, що вона не жартує. — Мені не потрібна ця дитина! Позбудься її!

Усмішка зникла з обличчя дівчини, а натомість з’явився переляк. Вона не могла повірити в те, що почула від коханого. Ці слова були, як ніж по серцю, і тіло почало тремтіти, поки вона намагалася усвідомити ці слова.

— Ти жартуєш? Будь ласка, скажи, що це несерйозно, — майже благала Лада, потягнулася до коханого, хотіла взяти його за руку, але той відсмикнув її.

— Не прикидайся дурепою! Позбудься цієї проблеми, поки ніхто про це не дізнався, — останні слова Радомир злобно прошепотів, суворо наказуючи зробити так, як він хоче.

— Ні… — тремтячим голосом, майже пошепки мовила.

— Що ти сказала?

— Я сказала — ні! — голосніше повторила Лада, роблячи кілька кроків назад, збільшуючи між ними відстань. — Я не позбудуся цієї дитини!

Її смарагдові очі блистіли від сліз, які вона намагалася стримати. У цей момент дівчина не могла дозволити собі показати всю слабкість і біль, не після його слів.

— Ладо, ти не розумієш… — спробував натиснути на неї Радомир, але вона перебила його.

— Це ти не розумієш! — крикнула так, що її було чути через кілька хат. — Як у тебе язик повернувся на таке? Ти… ти обіцяв, що ми будемо разом… Але твої слова нічого не значать?

Лада розвернулася і швидко втекла з чужого двору, не дала Радомиру й шансу переконати її позбутися дитини, що росла в її животі.

Прибігши додому, Лада все розповіла батькам. Звичайно, ті не були раді такій новині, але не сварили дочку, бо їй і без того було нелегко. Вони пообіцяли, що допоможуть їй у всьому. Але, незважаючи на їхні теплі слова, Лада все одно була засмучена, розбита від того, що Радомир просто користувався нею весь цей час.

Ближче до ночі, коли батьки пішли в гості до сусідів на вечерю, почулися стуки у двері. Лада спочатку хотіла проігнорувати цей стук, але він був занадто настирливим, і дівчині довелося встати з ліжка й піти відчинити непроханому гостю. Відчинивши двері, Лада здивувалася. На порозі стояв Радомир з оберемком невеликого букета польових квітів. Наївна дівчина усміхнулася і, звичайно ж, впустила коханого до хати. Вона метушилася на кухні, ніби не плакала у подушку десять хвилин тому. Поставивши дві чашки чаю на стіл, Лада сіла поруч із хлопцем і трохи ніяково заправила пасмо волосся за вухо.

— Отже… Ти прийшов, щоб поговорити про нас? — невпевнена надія тремтіла в голосі.

— Звісно, — його пальці ніжно взяли її підборіддя, підняли погляд дівчини на себе. — Я погарячкував. Мені не треба було говорити тобі такі слова, я злякався. Але тепер зрозумів, що повинен бути з тобою.

На краях очей Лади заблистіли сльози. Вона вірила його словам, мов сліпе кошеня, а в голові знову будувала плани про їхнє спільне життя і весілля. А Радомир обіймав її, ніби не проганяв удень і не сватався до дочки купця. Випивши чай, а потім поцілувавшись на прощання, Лада щаслива лягла спати у своє ліжко. Але довго їй поспати не судилося.