розділ 13

Старі сімейні таємниці

Дві жінки стояли в храмі, прямо посеред сонячної доріжки і почувалися дуже невпевнено. Стояти було незатишно, це була єдина добре освітлена смуга в приміщенні. Все інше тонуло в темряві і здавалося, там щось ворушиться, перетікає саме в себе, змінює форму і місцеположення. Навіть фігура Того Хто Бачить Дорогу старанно ховалася в тіні і була майже невпізнаваною.

І це все було недобре. Бо коли когось в цьому храмі бачити не проти, все має зовсім інший вигляд. І не те що постать вічного мандрівника добре видно, видно навіть намальовану над ним жінку зі строкатими совиними крилами.

— Ми вас почули, — нарешті відізвалася темрява, коли обидві ледь не забули навіщо взагалі сюди прийшли і про що просили, так хотілося скоріш піти. — Ми подумали.

Голос був і не жіночий і не чоловічий. Скоріше сплетіння вітра, дощу, скрипу снігу під ногами і гуркоту камнепаду. Сміливості жінкам цей голос не додавав і не втекли вони лише тому, що ноги приросли до кам’яної підлоги і не слухалися.

— Ми вирішили. Ви отримаєте відповідь. Хоча ні одна з вас на неї не заслуговує. А одна іще й власними руками зламала долю того, кого начебто любила.

— С-с-с-вого брата, — прошипіло з-за Того Хто Бачить Дорогу, а потім там хрипко розсміялися.

Молодша з жінок похитнулася і старша підтримала її під лікоть.

— Так, — продовжили говорити за кам’яним мандрівником. — Ти все зламала. Розбила і затоптала. А ти… — і старша, відчувши, що говорять до неї, ледь не відступила на крок. — Так, ти знала і підтримала те рішення. Так що теж причетна.

І знову розсміялося, що б воно не було.

— Ідіть! — веліло несподівано нормальним чоловічим голосом, причому так голосно, що обидві підскочили. — Зараз! Інакше не побачите її, ту, про кого просили!

— Ми про чоловіка, — несміло пискнула молодша.

— Геть! — грізно рявкнув чоловік і жінки не зчулися, як помчали до дверей, підібравши спідниці.

З храму вони вивалилися несподівано для самих себе. Ледь встигли зупинитися і не полетіти головами вниз з крутих сходів. Молодша притримала старшу, а потім якимось дивом вихопила з натовпу юну дівчину, котра йшла мрійливо посміхаючись. І цього не могло бути, але вона її впізнала. Впізнала в занадто коротко стриженій мрійниці ту, довгокосу і занадто гарну дівчину. Котра навіть в кошмарах снилася багато років тому.

— Не може бути, — прошепотіла, осідаючи, бо ноги перестали тримати. — Не може бути. Цього не може бути.

— Глорі! — заметушилася супутниця.

А дівчина з минулого майже повернула за ріг і, мабуть, так би й пішла, якби в будинку навпроти храму не висунувся в вікно секретар міського голови і на всю вулицю не закричав:

— Майстер Айтарі! Нам ваша консультація саме зараз потрібна! Ми згодні окремо заплатити!

Вона обернулася до крикуна і насмішкувато відізвалася:

— З братом прийду, він торгуватися вміє!

І все-таки пішла своєю дорогою.

— Не може бути, — прошепотіла Глорі. А в голові вже склалася картина того, чого вона мабуть не знала. Дуже логічна картина. Котра аж ніяк не вписувалася в минуле, про котре вона так старанно забувала, переконуючи саму себе у власній правоті.

***

— Що сталося, кого ти побачила? — допитувалася тітка, всадовивши Глорі на сидіння в екіпажі, закривши віконце і активувавши захист. Вона навіть не веліла кучеру їхати додому, просто забула. — Глорі, кого ти побачила? Глорі, отямся!

І все-таки відвісила ляпас. Не сильно. І менше всього очікувала, що племінниця візьме і розплачеться.

— Та що сталося?!

— Її, — крізь сльози видавила Глорі. — Ту екзотичну дівку, котру Рімар в будинок біля моря припер. І вона така ж як була. А це вона, її ім’я секретар кричав.

— Майстер, як її там? — щиро здивувалася тітка. — Мабуть справді магом була і щось в бібліотеці вивчала.

Глорі схлипнула, завмерла і почала істерично хихикати.

— Ти не розумієш. Селін, ти не розумієш. Вона така, як і була, така ж юна, але й це неважливо. Ми просили допомогти знайти достатньо молодого родича. Якомога ближчого нам по крові родича. А як ця дівка може бути пов’язана з потрібним нам родичем? Ось як?

Тітка кліпнула і негарно відкрила рота.

— У Рімара син є? — спитала недовірливо. — І чого ж та дівка тоді не приперлася з нами торгуватися? Не принесла дитятко батькові? Навіщо народжувати…

— Воно сказало, що я все зіпсувала, зламала, — прошепотіла Глорі обійнявши себе за плечі. — Я все зламала. А що, якби я тоді не вмішалася? Рімар точно був би живий! І… і яка різниця, що за дівка? Він був би живий, розумієш?!

— Але якась шльондра в сім’ї, — обурилася тітка. — Нехай навіть маг.

— А що, якщо я помилилася десь? — страшним шепотом спитала Глорі і знову хихикнула. — Та я й так помилилася. Чудова батькова дівчинка, ось хто виявився справжньою шльондрою. Гадюка. Мерзенна гадюка з милим личком. А та дівка… а що я про неї взагалі знала? Змісок якийсь незрозумілий?

— Ти сама бачила, — нагадала тітка.

— Бачила, — сумно признала Глорі. — Знаєш, скільки повинно бути в людині ельфа, щоб людина під сорок років мала вигляд сімнадцятирічної? Знаєш?

Тітка невпевнено хитнула головою.

— Половина! — припечатала Глорі. — Всі, в кому менше половини, в кращому випадку зупиняються в старінні десь під тридцять років. В кращому. Якщо магії багато і Ліс прийняв. Я колись читала про ельфів. А такий вигляд мають напівкровки. Ті, в кому справді тої крові половина. Так що, сама розумієш в чому і наскільки я могла помилитися. То міг бути її родич, навіть якщо чистокровний був. Розумієш? А іще в неї дитина, хлопець, інакше я не розумію що я іще могла побачити, поспішивши. І ми про нього нічогісінько не знали. Можливо він взагалі зараз десь у ельфів в Лісі.

— Тоді ми його не отримаємо. Таких молодих ельфів з Лісу не випускають, — нагадала тітка, і Глорі знову захихикала.