розділ 9

Нічого ж небезпечного

Якщо хтось вміє і любить створювати проблеми для інших, він буде це робити з величезним задоволенням при першій ліпшій нагоді.

Білява стихійниця, як зрозумів Кіран, любила створювати проблеми для самовпевненого напівельфа Шитке. Не величезні і непереборні. І точно не смертельні. Цей не дуже приємний тип був їй надто дорогий для цього. Але підкинути під ноги гілку штурпаком вгору, або зірвати вітром зелене яблучко і впустити йому на маківку, то було саме те, що треба для покращення її настрою. Напівельф на це майже не зважав, мабуть звик. Трусив головою як пес і йшов собі далі. Бо любив створювати проблеми всім окрім неї і родичів.

Він і до того будинку припхався, бо вирішив, що шкільному раднику проблем не вистачає, це Кіран зрозумів з розмови радника з сусідом.

І в місто мабуть приїхав з тією ж ціллю. Захотілося комусь проблем додати. В першу чергу студентам.

А тепер йшов до вартових, а вони навіть не здогадувалися, що пора будувати барикади.

— Шитке Вілаке! — життєрадісно гримнула ця ходяча проблема, коли нарешті  дійшла до головного дому вартових. Не тому дійшла, що саме туди прагнула і щось простіше не годилося. Просто сюди було найближче.

— Е? — здивовано на нього вирячився вартовий, старший південно-східної частини міста, судячи по вишитому на рукаві гербу з зеленим кантом і біло-блакитною стрічкою під ним. Герб був місцевої варти. З вороном, котрий тримав в лапах бойову сокиру.

Те, що ворон займає все поле, означало, що це високе начальство, у простих вартових ворони невеликі, а під сокирами взагалі якісь загадкові цифри і позначки вишито. Кіран в них навіть не намагався розбиратися.

— Мій батько ваші амулети робив, точніше придумав і продав вашим амулетним майстрам, — продовжив радіти життю ельф і ткнув пальцем і п’ятикутник з мідної проволоки незрозумілим чином прикріплений до коміра старшого.

— Е? — повторився вартовий, на подив Кірана навіть не смикнувшись.

— І я теж пропоную вам допомогу, бо в вас тут проблема завелася!

І посміхнувся зараза.

— Еге, — тільки й зміг сказати нещасний і чомусь подивився на Айтарі. Як на останню надію в своєму пропащому житті подивився.

— І ви не спитаєте в чому проблема?! — аж обурився Шитке. Він тут старається, а на його дії майже не реагують.

— Та проблем в нас магічного плану… — махнув рукою вартовий. — Зі зростаючою в прогресії якійсь. За останні п’ять років. Вже два роки шукаємо причину. Бо з одного боку дурня якась, постраждалих майже нема, спочатку навіть витівки студентів підозрювали. А з іншого — цієї дурні все більше, відбувається вона все частіше, задіває все більше людей. І є теорія, що воно накопичується, а потім як вибухне.

— Ага, — в свою чергу вирішив бути небагатослівним Шитке.

— І Раван Довс з радістю вас вислухає. Він вислуховує всіх, хто цю дурню помічає.

— Отакої, — сказав власник постраждалого будинку і звично підскочив.

А Кірану знову захотілося опинитися десь дуже далеко. В нього навіть причини були. Бо по-перше, цей Раван Довс головне місцеве начальство. Командуючий вартою. По-друге, останній чоловік в роду замовниць помер п’ять років і три місяці тому. По-третє, ну не люблять вартові найманців, особливо найманців з дивними історіями.

Розповісти б про тих дуреп і нехай розбираються між собою. Але клятий контракт.

А іще Кірану вже не хотілося шукати потрібного тим куркам хлопця. Нехай спочатку розкажуть навіщо він їм насправді потрібен. Бо рід відроджувати можна по-різному. Але, щоб розповіли, треба відшукати щось таке, щоб гарненько їх притиснути до стіни. І щоб пункти контракту того не заперечували.

Ось не вірив Кіран у співпадіння і все тут.

Так що, дірка від бублика їм, а не хлопець, навіть якщо завтра знайдеться. Бо в тому клятому контракті говорилося лише про пошуки. І ні словечка немає, що знайдене треба відразу ж замовницям віддати.

***

Командуючий вартою був сумний-сумний і трохи на підпитку. Хоча друге навряд помітив хтось крім Шитке. Навіть сестра була не настільки спостережливою, щоб помітити легку незграбність і почати принюхуватись.

Про те, з якою саме справою вони до нього приперлися, нещасному вже хтось сказав. Так що дивився він на них зі всіх сил зображаючи доброзичливість і приховуючи скепсис. Виходило в нього так собі. І затягувати виставу він не збирався. А тим більше, зображати обіцяну радість від вислуховування.

— Вже йдуть перевірки, — сказав він першим ділом, не уточнюючи які і з якого приводу.

— Чудово! — підтримав його Шитке. — Хай вам щастить в цьому ділі. А то перевірки, то таке. Починають з одного, закінчують іншим і обов’язково когось звільняють.

І посміхнувся командуючому про всяк випадок. До нього ж серйозною справою прийшли. Не хто небудь, а справжні експерти. А він тут натяки незрозумілі робить і натякає явно на чийсь невеликий розум.

Командуючий змінив позу і загрозливо оперся на стіл. Йому напрочуд личило. Хоч бери і малюй з нього якогось великого героя в задумі, можливо навіть орчанського.

— У вас тут якась незрозуміла магія блукає, будинки помічає, придурюється для кого прокляттям, для кого ритуалом, для кого болотяними викварками, — не дав йому нічого сказати Шитке. А то візьме, скаже, потім пожалкує, особливо якщо суперечка дійде до мордобиття. Знав Шитке цих суворих воїнів, котрих якимись дикими вітрами в велике начальство занесло.

— Тут? — з явним натяком перепитав командуючий Раван Довс і додав на обличчя скепсиса. А чого жаліти цих придурків?

— В місті, — припечатав Шитке.

Айтарі сумно зітхнула і ступила вперед. Вона не любила пусті суперечки, намагалася їх згладжувати, через що й отримувала купу проблем на свою голову. І навіть той придурок нічого в цьому плані в ній не змінив.

— Айтарі Вілаке, — співоче, як чистокровна ельфійка, представилась вона.