2 (2)

Хлопці виявилися товариські і не злі. Хоча декому діяльний Шитке встиг зіпсувати і настрій, і оцінки, і репутацію місцями. Це в нього виходило легко, а іноді навіть не випадково, бо молодь треба закаляти, щоб за стінами школи занадто великих і непереборних сюрпризів не було.

Хлопці розповіли Алаву про вчителів, котрі кожен по своєму були ще гірші за його дядька. На фоні декого він взагалі був ледь не ідеалом. А з вчителем по магкатастрофах Алав навіть познайомитися встиг і дізнався, що загине молодим, дурним і там, де ніхто навіть кісток не знайде. І все таким похмурим тоном, так схоже на обіцянку, що захотілося збігати до міської варти і поскаржитися на погрози.

— Може твого дядька можна якось задобрити? — допитувався Некор, а інші хлопці завмерли, як ховрахи і очікували диво.

— Ні, — помотав головою чесний Алав. — Краще навіть не намагатися, бо не вгадаєш і гірше буде. Він мстивий.

Хлопці дружно здулися і засумували.

— Насправді Шитке признаний геній, — сказав Алав, вирішивши їх втішити. Хороші ж хлопці. — Він дуже розумний. Але й на нього управа є. Тендітна така, гарна, білява.

— Ельфійка! — вирішив Некор.

— Не вгадав. Точніше, на вигляд вона може й ельфійка. Ну, батьки в неї теж… у батька четверть від ельфа, і в мами, здається, теж, ніколи не цікавився. Але насправді магія там зовсім не ельфійська. І тому Шитке, коли не заклопотаний, постійно на небо витріщається. І спробуй здогадатися хоче він, щоб вона з’явилася, чи навпаки. Він і сам не розуміє, як мені здається. Особливо після того, як вона його в озеро на вершині тієї гори закинула.

Хлопці дружно задумалися над тим, хто б це міг бути.

— Сильна стихійниця, — сказав єдиний в їх компанії старшокурсник. — Мабуть була його ученицею і досі пробачити не може за щось. Ось і знущається. А він її навіть впіймати не може.

— Дуже близько, — покивав Алав. — Хоча тут поки не побачиш, не зрозумієш.

Хлопці покивали і ледь не хором заявили, що дівчат взагалі зрозуміти неможливо. І триматися б від них подалі, але ж то дівчата, без них не цікаво.

— Ось, — підняв палець вгору Алав. — Тому, якщо він дивиться на небо, потрібно завмерти і не відволікати його. Якщо він видивиться там усе, що хоче, може й подобрішати. А якщо його хтось відволіче і він вирішить, що через це щось пропустив…

— Буде ще зліший.

— На того хто відволік, — кивнув Алав.

— Ага! — чомусь зраділи хлопці. На радощах навіть подавальницю підізвали. Не ту, котра вразила Некора своєю красою, але теж дуже навіть симпатичну.

І ніхто з них, навіть Алав, не помітив, як на них витріщається чоловік, підозріло схожий на найманця. Він навіть подавальницю відігнав, коли вона підійшла спитати, чи не потрібно йому щось.

Звали його Кіран, але частіше використовували призвісько Сокіл. А з якого роду він вийшов не знав ніхто. Можливо навіть він сам. І був цей чоловік шукачем. Просто не на службі королівства в будь якому амплуа, а дійсно найманцем, причому за немалі гроші.

— Це ж треба. Не може бути, — шепотів він, притискаючи долонею до коліна амулет, котрий при вході в цей заклад взяв і запрацював. А це булу дуже дивно. Бо на хлопця, заради перевірки котрого він приїхав, амулет не відреагував зовсім. А тут сидить за столом ціла компанія хлопців, здається магів, незнайомих. Жодний з них не потрапив в листки міських архівних пацюків. А амулет на когось відреагував. І спробуй здогадатися на котрого. — Може вони розділяться?

Надії на це було мало. Бо якщо дійсно маги, то за віком студенти і в школу повернуться разом. Хіба що хтось піде шукати кохання і бійки десь в місті. Але на це надії ще менше. Учбовий рік тільки починається. Не до того поки що.

— Хто ж?

Чоловік з усіх сил намагався запам’ятати хлопців. Щоб потім перевірити по одному. Але найкраще запам’ятовувався брюнет з явною примісю ельфійської і не тільки крові. Такого раз побачиш, навряд з кимось переплутаєш. А ось всі інші. Троє блондинів, двоє з котрих можуть бути родичами, причому і в місті їх родичів бігає купа. А всі інші темно-русяві різних відтінків. Двоє ще й дуже невдало сидять, обличчя майже не видно. Через що можна відразу йти і перевіряти всю школу.

А від посади вчителя-практика він уже відмовився. Не до того, як здавалося. Є важливіші справи і щедріше оплачені. А тепер проситися взяти…

— Мишхас точно зацікавиться.

І лишається тільки в гості до приятелів ходити. І сподіватися, що потрібні студенти трапляться на шляху.

— Та що ж мені так не щастить?

Найвірогідніша кандидатура не підійшла, хоча ці дурепи готові були без перевірки ритуал проводити, настільки в архіві були впевнені. На менш вірогідних він теж тільки час даремно витратив і добре якщо не привернув до пошуків увагу. А тут на тобі. Точно доля насміхається.

І часу на перевірку небагато. А тут аж дев’ять хлопців. Треба ж було такою компанією за один нещасний стіл набитися.

І наскільки все б було простіше, якби можна було підійти, щось спитати, спробувати непомітно піднести амулет. Але за ним точно хтось слідкує. І спробуй здогадатися хто саме. Може конкуренти, може варта, а може пограбувати хочуть дурні якісь.

А саме погане, що справа може бути не в ньому. А в його замовницях. І це аж занадто вірогідно.

Тому чоловік сидів, чекав і сподівався на диво.

Але все даремно. Здалося, що він своє диво отримає, бо хлопці встали і пішли на вихід, не поспішаючи, так що, якщо їх випередити, дочекатися біля воріт школи, то з розгляданням не буде ніяких проблем. Марні надії, як виявилося.

— Нам гаплик! — голосно сказав той, чорнявий з нелюдськими домішками і завмер посеред дороги.

Інші хлопці теж зупинились і стали виглядати гаплик. І мабуть ні один не запідозрив, що дивитися потрібно на дівчину. Тендітну білявку, з тим відтінком волосся, котрий сонце визолочувало в світло-рудий. Гарну, з мрійливим поглядом, у білому вбранні, котре на перший погляд здавалося сукнею, але варто було вітру смикнути за поділ і ставало зрозуміло, що це така довжелезна туніка, під котру надіті сіруваті штани. І розрізи по боках у цієї туніки ледь не по талію. Просто вона досить широка, стягнута на талії шовковим поясом медового кольору, і розрізи ховаються у складках.