1 (2)

Купа ящиків вивалилася з порталу прямо посеред двору між жіночим студентським гуртожитком і корпусом артефакторів. Разом з ящиками вивалився невисокий брюнет, невловимо схожий на ельфа на перший погляд і зовсім не схожий на другий. Але, вважаючи, що ельфи, котрих зазвичай зустрічають люди — світлі, дівчина, котра перша його побачила, тут же вирішила, що це темний ельф. Про що вона з радістю і сказала подружці. Та іще одній. Та іще. Потім і хлопці підключилися. І через кілька хвилин на ящики і їх хазяїна витріщався цілий натовп.

Хазяїну ящиків до того не було ні найменшої справи. Він діловито роздивлявся навколишні будинки і загадково посміхався. А так, як він був привабливим чоловіком, дівчат ставало все більше. І коли прийшов молодший викладач Різ Лецку, він між студенток ледь проштовхався.

— Нарешті! — вигукнув, схопивши красунчика за руку так, наче він міг втекти. — Я так давно мріяв вас побачити!

— Мрії повинні збуватися, — доброзичливо відгукнувся власник ящиків. — Тут майже все в лабораторію.

— Різ. Різ Лецку, — продовжував токувати молодший  викладач.

— Шитке, — сказав у відповідь.

— Е? — аж спіткнувся молодший викладач.

— Це моє ім’я, орчанське. Є іще ельфійське, але воно занадто довге. Вілаке — це призвіще. Родове.

— Е, — змирився з власною необізнаністю молодший викладач, а дівчата захихотіли.

— Більшість речей в лабораторію, — повторився Шитке. — І де я буду жити?

— Ви тут будете жити? — ледь не хором видихнули дівчата.

— Я тут буду викладати.

— О-о-о-о! — видихнули дівчата.

— Так, так, мрії повинні збуватися, — покивав викладач.

— А що ви будете викладати? — з придиханням спитала висока білявка, розштовхавши інших дівчат видатним бюстом.

— Артефакторику, захисну, — загадково посміхнувся Шитки і тоном, яким зазвичай об’являють про сходження лавини, чи потоп, чи приїзд перевіряючих додав: — Два роки тому я викладав в Вищій Школі Радека. Впевнений, мене там досі пам’ятають. Зате випускники були найкращі в нашій спільній справі.

Що то була за справа, уточнювати він не став. Але хлопці зашепотілися і один із них приречено застогнав:

— Це ж треба! Точно? Ти впевнений?!

— Мрії збуваються, навіть якщо досі ви навіть не підозрювали, що саме про це мрієте, — видав широченну посмішку Шитке і потеребив Різа Лецку за рукав. — Лабораторія. Речі потрібно перенести в лабораторію. І де я жити буду?

***

— Ну, ма-а-а-ам, — знайомо застогнав хлопець.

В виконанні маленького хлопчика цей стогін викликав розчулення. Бо хлопчик був гарненький, великоокий, з ямочками на щічках, вихрастий. Але на даний момент хлопчику вже було сімнадцять років і стогін викликав лише бажання кинути в нього черевиком.

— Що, «мам»? — роздратовано спитала жінка, котра намагалася в амулетну сумку запихнути в три рази більше, ніж там могло поміститися.

Дитятко зараз було вже на півголови вище за неї і через кілька років буде занадто високий для четвертьельфа. І можливо навколишні почнуть здогадуватися, що чорне волосся і розріз очей, то від орків. Якщо не звертати увагу на зріст і колір очей — у неї вони були зелені, а в нього сірі — їх можна було прийняти за близнюків, а ніяк не за маму і сина.

— Ну, мам, — тоном повним страждання продовжив хлопець. — Може мені краще на острови?

— Ти ще скажи в печери, — фиркнула жінка і зі злості так пихнула в сумку залізну скриньку, що вона взяла і помістилася.

— Мене будуть плутати з учителем!

— Це проблеми тих сліпих бовдурів. Котрі не можуть роздивитися, що очі не того кольору і тепер іще й зріст.

— А в місті ще й з тобою. І плювати всім на зріст.

— Звикнуть і будуть придивлятися. Ні на які острови ти один не відправишся. Тобі сімнадцять! Це навіть для людини мало, а в тобі і людини не багато!

— Але Шитке в п’ятнадцять…

— За це він отримав по своїй розумній голові і не один раз! — припечатала жінка і закрила сумку. — Збирай вже речі і не ний! Коли зможеш повторити стандартний захист Шитке, тоді й повторюй його подвиги. А не ось це все, що ти мені вже влаштував!

— Ну, мам, може тоді в школу Трьох основ?

— Е, ні, — посміхнулася жінка так, що дитятко відступило на крок. — Ти не будеш вчитися там, де нікому за тобою наглядати. Досить з мене! Хочеш самостійності, чеши в Ліс і доводь йому, що ти дорослий!

— Мене з того Лісу взагалі не випустять в найближчі десять років, — насупився хлопець. — В той раз випустили лише тому, що я був занадто маленький, а моя мама жити в ельфійському Лісі не збиралася. Переважаючий світлий дар така гидота насправді. Дід взагалі…

— Яке щастя, що ти це розумієш. Подорослішаєш і ніяких тобі десять років. Ти не чистокровний, дурень.

— Але років зо п’ять, враховуючи родичів…

— Ти зі мною торгуєшся? — дуже виразно подивилася на нього матінка.

— Ні-ні, — відразу відступив хлопець.

— Будеш вчитися там, де я сказала! Не будеш лізти ні в які сумнівні експедиції і пригоди! Рік! І тоді я перегляну своє рішення!

Хлопець усміхнувся і жінка припечатала:

— Не повністю! Ти світлий ельф! Ти ще багато років не будеш дорослий! А може й століть!

— Ну, мам…