Темний Світанок

 Довго їхала наша карета, я встиг знудитись. По дорозі з цікавого бачив як стара гойдалка хиталася від подиху вітру, що приніс чорні хмари до нашого замку.

Віолета Сервіль — володарка тут, скликає на зустріч усіх, адже потрібні ми всі — володарі Кістлявого, Лазуритового, та Адамантового з Осиним феодом, королівств.

Перед прийомом був чудовий бенкет зі страв цього сезону, також простий люд запросили сюди, авжеж, бо подія була надзвичайно важлива — знайдено ключ від підземель Її замку.

Ніхто не знав чого Віолеті треба було від того підземелля, але вона марила ним і всю свою вічність бажала потрапити туди, можливо ця пані знайшла там секрет як ходити нам вільно під сонцем? Чи виконає Вона дану обіцянку й звільнить нас від прокляття?

Вечір переходив у ніч. Я відійшов від юрби із напоєм Сенеки, чий пурпур світився крізь кришталеве скло. У вікні погода чудова — хмари зробили все чорним, приємна прохолода, краплі дощу бились об скло й творили струмочки, а всередині затишок — всі комини горіли, червоні камені заряджені маною, а численні килими із напоями зігрівали.

Аж раптом всі затихли, адже пані цього замку вийшла на балкон.

- Багато хто з вас, - промовляла вона. - хоче знову вийти на сонце, я поділяю ваше бажання, але, яке ваше сонце? Яким ви його бажаєте? Те старе, пекуче і яскраве? Ні, я вам кажу — нізащо!

Почався загальний шепіт, більшість вельмож відчули обурення й обман, але Віолета Сервіль продовжила:

- Тому сьогодні, панове, я покажу вам своє сонце! Так - так, вам не почулося! Ми — вищі істоти, і зможемо знищити те старе сонце й поставити наше, а ключем до цього всього є ви!

Раптово підлога під нами тріснула, всі вищі та нижчі з простими падали кудись у безодню. Хоч я і тримався за край, але мене скинули людськії раби.

А там, в тій безодні падали одне на одного невмирущі тіла, котрі ламалися й рвалися об списи. Стікали ми кров'ю.

Так і стали ми ключем для червоного сонця безодні, що вирвавшись звідти пожрало жовту зорю й створило Новий Світ.