Звичай прокинувся лише на третю добу, пізно ввечері. Він почувався … інакше. Звик прокидатися сам. Завжди сам, день за днем, століття за століттям. А зараз поруч з ним хтось мирно сопів! Довговолосий і абсолютно голий чоловік! Звичай теж був голий. Що це…О, сили темряви! Невже вони займалися?... Мабуть, так. Все тіло боліло, але якось дивно, не було такого раніше. Він обмацав себе. Наче все на місці. Поворухнув язиком у роті. Намацав ікла.
Йому нестерпно хотілося доторкнутися до чоловіка, що лежав поряд. Відчував до нього щось незрозуміле. Хотілося гладити його, обійняти, поцілувати. І ще було відчуття, що цей чоловік може тепер наказувати йому. Обережно торкнувся плеча незнайомця. Той відразу відкрив очі. Вони були сірі, як грозова хмара.
- Привіт, - сказав незнайомець, - мене звати Позитив. Я перетворив тебе на вампіра. Тому в тебе все тіло болить. Ти, мабуть, хочеш пити.
У ту ж мить Звичай відчув шалену спрагу. Новий друг простягнув йому пляшку з темною рідиною. Демон відразу зрозумів, що то кров. Не думав, не вагався, нічого не питав. Схопив пляшку, відкрутив кришку і жадібно припав. Пив, поки нічого не залишилось. Потім відчув на собі руки вампіра. Це було добре. Потягнувся на зустріч. Відповідав на поцілунки, обійми, і цілував сам. А коли сталося вторгнення, блаженно застогнав. Вони кохалися до ранку. Звичай вкусив партнера і спробував смак його крові. Він відразу вирішив, що нічого кращого за все довге життя з ним не траплялося.
Так минуло ще три дні. Вони пили кров з пляшки і родин з одного, і не тільки кров. Час наче зупинився.
На четверту добу Позитив сказав:
- Твою трансформацію завершено. Тепер ти демон-вампір. Мій вампір.
- Завжди ненавидів твою породу, - буркнув Звичай. – А тепер почуваюся, наче жити без тебе не зможу.
- А навіщо тобі бути без мене? Живи зі мною, - відповів Позитив. – Такого пристрасного партнера в мене ще не було. Вважай, я закохався.
- Кохання – це ж просто вигадка, - простогнав новообернений. – Що взагалі сталося?
-Я вкусив тебе своїми іклами, - посміхнувся Позитив. – І дав попити своєї крові. І тепер ти мій зубастик.
- Я не давав на це згоди! – скрикнув Звичай.
- Звісно, ні. Ти хотів розпалити війну у демонському світі. Отримати корону Асмодея. Чи Азорини, кому вона там тепер належить. Мій друг генерал Випадок вирішив, що війна нам ні до чого. І я прибув до твоєї резиденції тиждень тому. Тобі ж сподобалось, визнай.
- Але як? Я тиждень не виходив з кімнати? Не вставав з ліжка?
- Саме так і було, - задоволено визнав вампір.
- І за тиждень ніхто мене не шукав? Не спробував зайти?
- Чому ж. У перші дні вони пробували. Але мої хлопці і генерал швидко все пояснили і розрулили. Чимало твоїх прихильників ще пам»ятають походи на чолі з Випадком. Та й сила його величезна і незборима. Одним словом, війни не буде. Всі розійшлися. У маєтку тільки ми, ще слуги і той дідуган, садівник, - перераховував Позитив. – Можеш спокійно виходити. Ти ще хочеш корону?
- Тільки крові. І тебе, - зітхнув Звичай. – Але ти маєш знати – той дід не просто садівник. То Асмодей.