Глава 32. Петро малює пентаграму

Петро прокинувся на дивані і обвів сумним поглядом своє убоге пристановище. Після двоповерхового особняка площею чотириста квадратів, де він прожив двадцять щасливих років,  двокімнатна квартира в панельці, з совдепівським ремонтом, здавалась йому кошмаром. У під’їзді смерділо котами та застарілим і мерзенним запахом бідності.

Він не звик так жити, він більше так не міг! Петро любив запечену червону рибу в необмеженій кількості, ікру, три рази на рік відпочивав за кордоном, витрачав гроші, не рахуючи. Дорогі машини, коханки, брендовий одяг. Для дружини і дітей – все найкраще. Шуби, коштовності, навчання за кордоном, знову дорогі авто. Дачі, квартири, яхта. Він мав усе. А що тепер? Дім згорів, бізнес прогорів. Родина за кордоном, у них своє життя.

Все, що йому залишилось – спогади. Зношений костюм, пара черевиків і драні шкарпетки. У жахливих снах він згадує, як лежить непорушний, прикутий до ліжка. Хоче пити, а поворухнутися не може. Не те, щоб взяти води. Його знайшла прибиральниця. Довгі дні в лікарні. Втрачений бізнес. Але тоді він зміг піднятися.

Згадував, що став ще багатший, купував нерухомість, обідав у дорогих ресторанах. Його поважали, боялися, обожнювали. Прислухались до кожного слова. А зараз він  їсть смердючу картоплю і живе на мізерних залишках капіталу. Він, Петро Потоцький, найхитріший і найрозумніший, який міг влаштуватися при будь-якій владі! Завжди відчував, звідки вітер дме і до кого притулитися.

І от його розвели, як останнього лоха. Рука сама потягнулась до пляшки. Випив гіркої, потім ще чарку, за нею третю. Але легше не стало.

- Не раз я втрачав гроші. І знову піднімався, - думав Петро. – Зможу і зараз. Зможу!

Згадав прекрасний день, коли до нього прийшов Фатум. Демон. Хто б міг подумати, що існують демони! Не тільки в казках та легендах. Як там казали в улюбленому серіалі Оксани? «Всі легенди правдиві…» Це було справжнє потрясіння! Але він повірив, він у що завгодно тоді повірив би заради свого порятунку. І став на ноги, так розвернувся! Міг би і в депутати потрапити, так не проводять виборів під час військового стану. Набридла війна, коли вона вже скінчиться? Воювати Петро не збирався. Ще чого не хватало. Та й повістка не приходила. Для надійності Петро записався у ДФТГ – добровольче формування при міській раді. Майже не ходив туди, та з нього й не вимагали особливо нічого.

- Що робити? – міркував Петро, лиганувши чергову чарку. У пляшці майже нічого не лишилося. Так він проводив тепер майже кожен свій вечір. Шукати демона він боявся. Фатум був міцний, як скеля, і такий же нещадний. - Знадоблюся йому, то сам знайде.

Так йшов день за днем, і ніхто його не шукав, ніхто не приходив, а жінки відвертались з огидою. Якось увечері, спустошивши пляшку, Петро згадав Оксану і ввімкнув на телефоні її улюблений серіал. А там якраз і займались тим, що викликали демонів. Малювали п»ятикутну зірку, тримались за руки. «За руки мені нікого тримати, а зірку я намалюю і сам», - подумав він.

Згріб з підлоги затертий килим. Під ним була пилюка. Прибирати не хотілося. Знайшов на кухні банку з фарбою. Вирішив: «Підійде». І почав криво виводити зірку на підлозі. Покликав тихенько: «Фатуме, ти мене чуєш?». Це нічого не дало. Тоді він бухнувся на коліна і заволав: «Хто-небудь! Врятуйте мене!» За вікном загавкав приблудний пес. Петро заплакав.