Глава 27. Пекельний суд, виїзне засідання

Треба було вирішувати, що робити з замкнутим у підвальній камері братиком. Азорина порадила прикопати його тихенько десь у саду. Оксана заперечила.

- Хочеш погратися з ним наостанок, як кіт зі здобиччю? – запитала княгиня. Вони сиділи в саду, милуючись трояндами. – Суд винесе йому смертний вирок. Буде шум, розголос. А так – стратили без затій, і нема проблеми.

- Ти цитуєш Асмодея: «Нема демона – нема проблеми», - сказала Оксана. – Якщо ми хочемо, щоб у пекельному світі стартували зміни, потрібен справедливий і незалежний суд. Якому навіть ти не вказуватимеш, який вирок виносити. Інакше то буде не пекельний, а печерний суд.

- Як у Києві? – здогадалася Азорина. – Я тебе хочу захистити, у першу чергу. Від Звичая буде маса клопотів.

- То й що? Життя бентежне…

- І де ти знайдеш чесних та неупереджених суддів? Вони ж сидять і чекають, що я їм скажу.

- Скажи, що дозволяєш самим вирішувати.

- Ох, чи допоможе? Добре, проведемо експеримент. Відкритий суд, виїзне засідання. Тут, у маєтку. А якщо вони й самі вирішать, що він заслуговує смертної кари?

- Тоді це буде їх проблема. А наші руки будуть чисті, - відповіла Оксана.

- Сестричку запросиш?

- І сусідів, якщо ти не проти, - відповіла Оксана. – І журналістів.

Традицію не довелося розшукувати. Вона прийшла сама. Ні сльозинки не зронила, просила передати брата їй. Від домашній арешт чи заставу, як захоче Оксана.

- Ти знаєш, що він хотів підірвати тут брудну бомбу? Відправити мене назад до мого світу? Захопити владу? Заборонити суші? – перераховувала злодіяння Оксана. – Буде суд. Залишайся. У твоїй кімнаті все, як було, ми лише трохи її освіжили. Пофарбували стелю, стіни, підлогу, але у ті самі кольори, що й були. Твої речі на місці.

- Мені не потрібен той мотлох, забери. Мабуть, у тебе ніколи не було гарних речей, поки ти не добралася до нашого спадку? – зневажливо запитала добра сестричка. – Ходила собі лошарою. Хоч побачиш, як треба жити.

- Може, я і була лошарою. Але не страждала без гарних речей. Я заробила їх, - спокійно сказала Оксана. – І спадку цього не хотіла. І бачити вас не хотіла, огидні демонські створіння. Мабуть, у тебе є хвіст!

- Щоб ти знала, він і в тебе виросте! – заверещала Традиція.

Вони так і не побилися. Зайшла покоївка, спитала, чи пані залишиться на вечерю і ночувати.

- Залишайся, - запропонувала Оксана. - Завтра суд.

Традиція погодилась.

Наступного дня парковка почала заповнюватись вже зранку. У чорному бусі прибули троє суддів столичного пекельного суду. Джипами приїздили майже всі сусіди, які були на балу. З дружинами, але без дітей. Один запитав, чи будуть салюти.

- Побачимо, - не порадувала його Оксана.

Бальну залу маєтку перетворили на залу судових засідань. Азорина прибула ефектно, через портал. Її чорні крила були моторошно розгорнуті. Втім, вона швидко прийняла звичний вигляд і сіла у передньому ряду, у крісло, дуже схоже на трон. Його доставив напередодні Фатум. Поліз до Оксани обійматися, але вона зупинила його коротким «ні». Вона розуміла, що для нього то просто розвага, але от біда – вона не вміла так розважатися. У ту мить їй хотілося, щоб він стиснув її в обіймах і забрав туди, де їх ніхто не знайде. Де вони насправді будуть навіки разом. Але він просто зник, залишивши крісло.

Тепер у ньому сиділа Азорина в сяючій короні, і в зал вели Звичая, щоб він постав перед судом. Традиція сиділа у задніх рядах.