Глава 6. Пекельний братик

Це був Звичай. Він підійшов ближче, і Оксана побачила, що в руці у братика ніж.

- Нікчемна, огидна людська жінка, - процідив він. – Ти – ніхто. Такою ж була і твоя мати. Як тільки батько привів її сюди, я захотів її вбити. Добре, що надовго вона тут не затрималась. А ти? Зайва у своєму світі і в нашому. Ти нікому не потрібна. Ніхто не прийшов тебе рятувати і не прийде.

Він простягнув когтисту руку, легко розірвав її футболку, висвободив груди. Боляче вщипнув. Крутнув сосок.

- Зараз я зроблю з тобою те, на що ти заслуговуєш. Що захочу, - він вхопив її за стегна і потяг до себе. Ланцюги голосно дзвеніли.

- Ти що, здурів? – закричала Оксана. – Ми ж родичі!

Вона бачила, що його очі затуманились.

- Ти пахнеш стиглою малиною. Мені подобається, - він тягнув її до себе і вже замірився розірвати джинси.

Оксана не знала, звідки взялися сили. Вона закричала щодуху і відштовхнула братика, наскільки дозволяли ланцюги. Не думала, що так добре вийде. Звичай відлетів, впав  і вдарився об стіну. Оксана знову закричала. І потягла ланцюги. Понад усе їй хотілось вирватись! І треба ж – вийшло! Ланцюги відірвалися від стіни. Оксана хотіла побігти, але це було важко, вона пересувалась крок за кроком, щоб подалі від Звичаю. Він спробував схопити її, але вона знову його відштовхнула і заверещала. Вибралась у коридор. Там був ліфт! Доковиляла до ліфту, натисла кнопку, ввалилась у кабіну. Двері зачинилися.

Оксана притислась до стіни ліфту, носом натисла кнопку першого поверху. Ліфт загудів і рушив. Коли його двері відчинилися, вивалилась на підлогу. Підняла голову. У вікна заглядав фіолетовий світанок і вона зрозуміла, що врятована.

Звивалася, борсалася – і висвободила руки від ланцюгів. Потім виплутала ноги. Здавалося, чим більше світла було за вікном, тим слабше тримали її ланцюги. Хотілося зігрітися і переодягнутися в чисте, не порвате. Але в неї не було з собою жодних речей, посланець забрав її з прогулянки. Де та спальня, з якої її знесло у підвал, Оксана не знала і боялась туди повертатися. Тому відкрила перші-ліпші двері. Там була зброя. Вона зраділа і вхопила довгий ніж зі зручним руків»ям.

- Може, задовгий, - подумала про себе, - але ж я не збираюся ним користуватись, тільки відлякувати. Того гада Звичая і всіх інших, якщо доведеться.

З ножем у руці кинулась у другу, третю, четверту кімнату і нарешті знайшла те, що шукала – кімнату зі здоровенною шафою. Рвучко відчинила дверцята. Ура! Слава Україні! Там висіли сукні, спідниці, блузи. Оксана вибрала сукню темно-червоного кольору,  довгу, строгу, з високим коміром-стійкою. Вона здивувалася – на сукні була спеціальна кишеня, наче призначена для її ножа! Не роздумуючи, поклала його туди.

У шафі стояли і черевики. На вигляд здавалися завеликими. Та, коли Оксана їх одягла, виявились потрібного розміру. Взяла інші. Ці теж стислися до потрібного їй розміру.

- Класна шафа! – зраділа вона, - коли я не в підвалі, тут супер!

Перед дзеркалом пригладила волосся, стерла пил з обличчя. І рішуче попрямувала до просторого залу. Він вже почав заповнюватися, вхідні двері раз-по-раз-відчинялися. «Слуги, прийшли найматися», - пригадала Оксана. А з іншого боку зали заходив Звичай.