Глава 5. Страшна ніч

Ланцюги здавлювали руки, все тіло. Від холоду її трясло, аж зуби цокотіли. Моторошна тиша панувала в замку. Спочатку Оксана кричала, кликала Випадка, Азорину, навіть Петра. І все це було марно. Навіть не зігрілася анітрохи.

- До світанку ще так далеко, - думала вона. – Що сказав би Петро? «Я тобі нічого не должен». «Ти сама у всьому винна». Ясне діло, тій, іншій, він би такого не говорив! Він вберігав її від усіх прикростей. Трабли завжди дістаються мені.

Зло на Петра наповнило серце. Роздивлялася стіни, складені з чорного каменю. По них бродили дивні тіні, хоча вона не розуміла, де джерело світла. Ноги підкошувались. Оксана розгойдувалась на ланцюгах, наскільки могла.

- От би заснути, - помріяла, - хоч ненадовго. Під ранок я завжди засинаю, голині о четвертій очі самі злипаються, у якому б незручному місці я не була.

Згадала, як колись їздила з товаром у Польщу. Автобус протримали на кордоні цілий тиждень. Там поряд був луг, на ньому рясно росли гриби-шампіньйони. Їх ніхто не збирав, лише подекуди збивали ногами. В озері плавала пара лебедів.

Вони виходили з автобусу, розстилали покривало, яке хтось завбачливо взяв, діставали з сумок пакунки з їжею, розкладали на покривалі. Оксана брала з собою огірки, яйця, палку ковбаси. Цю ковбасу вона й виклала на імпровізований стіл. Коли поїли, якась жінка забрала ковбасу в свою торбу. Оксана хотіла запротестувати: «Це моє!» Але не стала: «Подумають, що я жадібна. Та й наступного разу ж знову сядемо разом». Але наступного разу не було, ковбаси вона більше не бачила. «Не вміла за себе постояти, - згадувала Оксана, - а як зараз, сказала б я – поклади назад, то моя ковбаса? Навіть не знаю. Незручно за ту жінку, не хотілося, щоб та незнайомка відчула себе крадійкою, а вона наче знала, що я не заперечу…

Через тиждень автобус рушив через кордон, Оксана вперше в житті опинилася у Польщі. І відразу зрозуміла, що все життя її дурили, що вона живе у найпрекраснішій країні рад. Мале польське містечко було охайним, з гарними будинками, з транспортом і асфальтом, жінки ходили на підборах. А яка смачна була квашена капуста, що вони купили і їли просто там, на базарчику!

Її знову трусонуло від холоду.

- А якщо я залишуся тут надовго? Не на одну ніч, а на цілу вічність, поки не помру від голоду і зневоднення? – жахнулася Оксана. – І навіть мій скелетик не скоро знайдуть, а Випадок і не шукатиме! Він ще й з вампами не розпрощався, мабуть!

Вона похиталася на іржавих ланцюгах назад-вперед.

- Треба згадати щось хороше. Дуже хороше. Так, заплющ очі і згадуй, - наказала собі. – От ти сидиш за столиком кафе у Варшаві, уже не брудна і виснажена, як після автобусу, а чиста і впевнена в собі, з доларами в кишені. Кава смачна, світить сонце, ти щаслива.

Тіні на стінах заворушилися. Десь рипнули двері. Хтось йшов до неї, по підвалу. Випадок чи вбивця?