Важке дихання

-         Марселіно, може, знову піти до Коні та й забрати Матвієву річ? – запитував знову те саме Марк, ніби від цього щось зміниться.

Кішка стомлено поглянула на хлопця, що нудився у себе в кімнаті на ліжку та стрибнула у тінь під столом.

Марк знав, що вдруге у, вже захищену від чаклунів, квартиру Коні, йому зайти не вдасться. Та й Євгенія Сергіївна відразу відчує, що з її підопічним сталася «неприємність». Ще й одне ім’я на двох робило їх пов’язаними.

-         Треба було просити в того чорта розібратися з Конею, а не читати той контракт... – видихнув розчаровано Марк.

-         Ти знаєш, що, коли ти зістаришся і прийде твій час, то твоя темна сутність забере всю твою життєву енергію і ти помреш. Це важливо знати. – пронявчала Буся.

-         Так, дуже чудово! Просто таки, прекрасно! – розмахував руками Марк, лежачи на спині із закинутими догори ногами, впертими у стіну.

-         Так, важливо. Отже, раніше часу твоєї смерті воно тебе не пожиратиме.

-         Звідки воно знає, коли мій час помирати?

-         Воно це відчує. Отже, якщо ти помреш не своєю смертю, тобто тобі «допоможуть», то ти можеш не передати цю силу.

-         Чудово! На старість буду ризикувати життям і робити так, щоб усі мене зненавиділи і придушили!

-         Хі-хі! Також варіант! Але тобі навряд-чи дадуть померти раніше. – кошеня стрибнуло Марку на живіт і замурчало. – А ще на тебе не нападатимуть темні створіння «просто так», без причини вони тебе не чіпатимуть, бо, як сказав чорт ти для них «рівний».

-         Еге ж! То хай та Євгенія Сергіївна відчепиться і дасть мені розібратися з Конею.

-         Ну, ти можеш висунути до неї претензію, що її підопічний займає твоїх друзів та рідних(не забувай, що баба Люба також забирала ту нечисть, що твій однокласник перекидав, від твоїх батьків, хоч і встигала своє заносити).

-         Так, на це я маю право. Але я не вмію зцілювати, чи ставити щит на своїх.

-         Не хвилюйся я дім оберігаю, а ось твій друг і сестра Марка(Коні), то вже зовсім інша справа. Та й просто зашкодити тому Марку ти не маєш права. Був би ти світлим, чи цілителем. Та й Дульсінея не може...

-         Точно! Пані Тетяна! – Марк перебив Бусині думки «вголос».

-         Вона тобі не допоможе... – мелодійно відповіла Муся, яка тихо слухала розмову під столом.

-         А я їй подарунок передам! – хлопець витягнув з шухляди флакончик зі сльозами плакальниці. – Ще й Водохреща завтра, тому силу матиме потужну. А щось мені підказує, що їй воно дуже треба.

-         Це вельми великодушно, - промуркотіла Марселіна

-         Не давай таке. Плакальниці надзвичайно рідко кому таке дарують. – попередила Буся

-         Мені воно зараз не треба. Ці ж сльози лікують важкі тілесні хвороби, чи не так? А через рік їхня сила буде значно меншою. Тому... – Марк повернувся до тіні, де ховалася Муся. – Марселіно, віднесеш це пані Тетяні.

-         Ще чого!? – зашипіла кішка. – Та вона мене ненавидить! І я її ненавиджу!

-         А даремно! Та й, - Марк підморгнув до Бусі, - вона може вилікувати Оленку і Матвія. Ще й захист поставить!

-         То зателефонуй їй, попередь, щоб в мене нічим не кидала, як навіжена. – запропонувала Муся, бо відчула, що їй не вийде уникнути кур’єрської роботи.

-         Телефонувати? – трохи ковтнув перелякано Марк, бо пам’ятав як пані Тетяна сердилася, коли він її обдурив. Було трохи соромно.

-         Так-так, чи ти боїшся? – лукаво запитала Муся.

-         Ні! Ось, вже натиснув, набираю її. – Марк узяв до рук смартфона, і надіявся, щоб не відповіли, але у динаміку почулося стомлене «Алло»

-         Доброго дня, пані Тетяна! Вибачте, що турбую... Я – Марк... Марселіна до вас зараз піде.

-         Марк? А, Марселіна! – через деяку паузу вигукнула Тетяна. – Та ти – той відьмак! Не треба до мене більш ходити! Не люблять тебе інші, такі, як ти, то йди в монастир, зрозумів?

-         Ні-ні, мене чи моїх кішок не треба зцілювати!

-         Я й твоїх родичів не буду зцілювати! – сердилася Тетяна.

-         А однокласника з маленькою п’ятирічною дівчинкою? Без вас вони помруть, прошу?

-         Хай приходять, то допоможу. – видихнула трохи спокійніше Тетяна.

-         Матвій, може, й прийде, а Оленка надто мала і її батьки п’ють. – сумно відповів Марк.

-         Шкода, але я не можу допомогти на відстані. – відповіла Тетяна і хотіла натиснути на «відбій».

-         У мене є сльози плакальниці. Цьогорічні, дуже свіжі. – почав Марк і зрозумів, що його уважно слухають. – Я маю відчуття, що це вам дуже потрібно, хоч і не знаю навіщо. – не подумавши, випалив Марк, чим розсердив знахарку.

-         Так, потрібні! Не знаєш!? Та через таких темних, як ти, які надсилають демонів моя... моя... – ледь не задихалася жінки, чи від люті, чи від підступних сліз. – Вона збожеволіла, бо їй було ще рано бачити таке...

-         Пробачте... – вибачився Марк, думаючи, що це зробить жінці хоч якесь, але полегшення.

Після короткого мовчання пані Тетяна продовжила говорити:

-         Нехай твоя служниця принесе до заходу сонця ці сльози, чим швидше, тим краще. А ти... приходь через тиждень. А ще краще в Тетянин день. – весело сказала жінка. – Але більш ніяких подарунків я не прийматиму.

Знахарка закінчила розмову. А Марк приготувався чекати... Цілий тиждень минав надто повільно. У переддень Тетяни Марка запросив до себе Коня.

Квартира була все ще доволі темною, хоч і був на дворі ясний день. Минулого разу Марк був у нього вночі. Також певний протяг гуляв у кімнаті. Батьки полюбляли курити, тому вікна відкривали значно частіше, аніж потрібно.

-         Чого замріявся? – запитав Коня у хлопця, який вже встиг сісти на крісло.

-         Та... Щось я не пам’ятаю, щоб колись у тебе бував...

-         Та, ні! Коли ми познайомилися, то ти приходив до мене. – збрехав Коня, а Марк відразу це побачив, бо щось темне заклубилося у грудях однокласника.