Плакальниця

Ванна кімната. Пар однорідним густим туманом заповнив невеликий простір, осідаючи краплями на холодній плитці стін.

-         Марк, ти ще довго? – запитав за дверима тато, поки син ніжився у теплій ванній.

-         Ні, скоро. – відповів хлопець, що й не поспішав швидше митися.

Чомусь хотілося ще трохи полежати і думати про щось хороше. Наприклад, Олю, яка принюхується до його шиї, вдихаючи нові парфуми Brostyle, які йому подарували на новий рік, і каже, що він класний, а Коля смердить цибулею, бо батьки заставляють його її їсти(як профілактика від грипу). Це повна дурня, але, як приємно! І не кажіть, що він збоченець, бо хто не мріє про близькість з дівчиною, яка сильно йому подобається.

А вихвалятися новою і модною річчю? Звісно, Марк не буде після канікул просити всіх понюхати його нові парфуми. Він хоч і не такий сором'язливий, як був раніше(спадок бабусі сильно змінив хлопця), але й хвальком його не назвеш.

-         Марк, швидше! – гримає в двері тато.

-         Добре. – мляво відповідає син і повільно починає митися. Щось темне всередині хлопця тішиться із, здавалося б, маленького непослуху зі смаком егоїзму.

-         Залишишся цього місяця без кишенькових грошей, якщо такий повільний. – спокійно каже тато за дверима.

-         Е-е-е! Я ж вже виходжу! – ніби отямився хлопець від сну.

-         Виходь-виходь, бо зараз проценти зніматиму! – пригрозив тато.

Маркові батьки щодня дають певну суму грошей синові, на власні потреби(якщо гарно себе поводить). За ці гроші він може купити собі смаколик в столовій(якщо не хоче брати ланч-бокс з дому) чи відкласти на свої витребеньки. Йому дуже пощастило, бо не всі його однолітки отримають кишенькові.

Марк занурився під воду, змиваючи шампунь з волосся, і йому раптово стало погано. Гаряча вода ніби вдарила у голову, затьмарюючи думки та всі відчуття.

Синє, все синє. Холод. І, то такий раптовий, що про теплу ванну забуваєш в раз.

Десь попереду мерехтить блакитне сяйво. Ніби екран з льоду опинився перед хлопцем, що й досі голий у холодній воді.

Спальня татових батьків. Дідусь сидить на підлозі й тримається обома руками своєї лисої голови. Бабуся Ліда померла. Вона лежала на своєму ліжку з повністю синьою правою частиною голови. Очі закриті, а легка посмішка, як омана смерті, яка солодкою брехнею заманила стареньку на той світ.

-         Мертва, - шепотіли чужі голоси на дні темної води, що спочатку сповивала хлопця синім маревом, а тепер повністю чорна.

«Ні!» - хотів сказати Марк, але з горлянки почулося лише глухе булькання і хтось різко потягнув його за плечі вгору.

-         Марк?! – над хлопцем стояв тато, що перелякано на нього дивився.

Син хотів щось відповісти, але невгамовний кашель придушив усі слова.

-         Я ж казав, щоб вилазив! Добре, хоч не закривався, - перелякано похитав головою тато і допоміг сину піднятися. – Щоб таку гарячу воду більш не робив! Це тобі не баня. – турбота і переляк змінилися на образу на сина.

-         Добре. – ледве вимовив Марк. Двері у ванну кімнату були прочинені, впускаючи холодне повітря. Його всього трусило, не рятував навіть рушник. Було дуже холодно.

-         Йди під одіяло, бо весь розпарений. Як не втопився, то ще захворієш. У тебе якийсь сьогодні невдалий день. – батько пхав сина в плечі, щоб швидше йшов.

-         Ні, це у баби Ліди поганий день... – прошепотів Марк, але тато не звернув на це уваги, витягаючи зі зливного отвору пробку на залізному ланцюгу.

Щойно хлопець встиг вийти в коридор, як заграла мелодія татового мобільного телефону. Марк сповільнив свій рух, згадуючи своє страшне марення. «Вона померла» - майнула гірка думка. Було так сумно, що ноги ледве дійшли до його кімнати. «Невже сум синього кольору?» - чомусь майнула думка.

-         Алло! – Марк зупинився перед дверима своєї кімнати, слухаючи, як говорить тато. – Я – її син. Як?! – голос затремтів. Завжди чіткий і бадьорий голос тата ніби зламався, втрачаючи всю мужність.

Телевізор, що не замовкав у залі, став ще гучнішим на фоні гробової тиші. Тато мовчав. Це лякало, хоч і вже знаєш, що сталося. Але це остаточно вбиває всю надію, що це сон.

Дивно, але в такі моменти можна позаздрити сиротам, які ніколи не знали своїх батьків. Їм не доведеться їх хоронити, і вони не мають тих теплих спогадів, які спочатку гріють душу, а потім приносять тугу і печаль.

«Заздрість» - прошепотіло щось всередині Марк, і замовкло, щоб не відвадити від хлопця ці грішні й такі безглузді почуття. З темною душею можна заздрити й дурневі.

-         Няв! - руде кошеня підійшло до вхідних дверей у квартиру. Здалося, що вони відчинені, але Марк зрозумів, що цього не може були, щойно до них увійшла бабуся Ліда.

Повіяло холодом і хлопцю стисло горлянку в тому місці, де колись його схопила баба Люба. Хотілося плакати, але підступні сльози застрягли важким камінням десь на півдорозі.

-         Марчику, не сумуй, - лагідно сказала бабуся Ліда, але холод розбивав на друзки все тепло зустрічі рідних людей.

-         Я тепер тебе більше ніколи не побачу? – із болем вимовив онук.

-         А ти уяви, що я поїхала на відпочинок.

-         На відпочинок?

-         Так. Душі повинні відпочивати від, вже зношеного, тіла.

-         Хе. Баба Люба явно не відпочиває.

-         Вона повинна очиститися від того зла, яке носила в собі.

-         Я також... Мене також це чекає? – запитав Марк з острахом.

-         Я вірю, що ти все здолаєш. Тим більше, твоя пра-прабабуся, та, що була черницею, відпочиває у раю. А вона також носила в собі цю темряву. – сказала бабуся і з хвилюванням подивилася на двері тієї кімнати, де зараз знаходився тато.

-         Не хвилюйся за нього, - попросив Марк, дивлячись в ту ж сторону, куди й вона.

-         Не дозволяйте йому пити, бо втопиться. – застерегла бабуся.

Марк обернувся, але нікого вже не було.