Святвечір. На кухні в кутку під образами був дідух. Він міцно стояв на трьох «ногах» на невеликому виступі м'якого дивана, що також був у цьому куті.
Невелика кухня не дозволяла виокремлювати ще якесь спеціальне місце для обрядового сніпу пшениці. Тому здавалося, що родина з трьох людей сидить поруч з цим «деревцем».
Це була ідея мами придбати модний атрибут свята. Хоча свою забаганку вона пояснювала тим, що не варто забувати традиції свого народу. Тато на це лише незадоволено похитував головою: «Навіщо він нам, якщо в нас вже є ялинка?»
Але дідух залишався стояти на своєму місці. На ньому були зав'язані красиві стрічки та вплетені різні сухоцвіти, назв котрих Марк зовсім не знав.
- І навіщо воно? – прошепотів до себе Марк.
- Це символ пам'яті роду, а також його продовження, бо зерно, те, що зверху, символізує наступні покоління. – пронявчала Муся. Вона обнюхувала дідуха. Її котяча мордочка посміхалася, радіючи обрядовому деревцю.
- А не можна просто пам'ятати, а не ставити «таке»? – подумки звернувся до Марселіни Марк.
- «таке» ще й оберігає «такого», як ти. – фиркнула кицька.
- І, як саме? – насупився Марк.
- Бачиш, сині колючки?
- Так.
- Це чортополох. Воно відлякує чортів і все зло.
- Я ж темний. Воно мене не «відлякає»?
- Воно не дасть пристати до тебе ще більшому злу, а те, що всередині тебе, не буде довго вилазити. Запам’ятай, на свята поруч з великим добром бродить не менш велике зло, бо мале злякалося і поховалося.
- Ясно. А ці жовті квіти?
- Це звіробій. Він також має схожу дію. А ось ці, такого ж кольору, тільки їх більше в суцвітті, це безсмертники. Дульсінея, як їх побачила, то від щастя ледве не зомліла. Вона – лікар, тому ці квіти їй допомагають. Ось твоє плече досі не загоїлося з тої зустрічі з однокласником та й шия опухла.
- Класно. Я й не знав, що воно таке корисне. Шкода, після свят доведеться викинути.
- Що?! – вигнулася дугою Муся і зашипіла. – Його не викидають, а спалюють після весняного рівнодення! Ще й ним можна обсмалити тобі чуба, щоб був хоробрим. Тобі ж тринадцять років?
- А? Так. – кивнув Марк. Він важко уявляв, як це все відбуватиметься, але від додаткової хоробрості не відмовлявся, бо згадав новорічний сон про Фортуну.
- До речі, під час святкової вечері побачиш дещо дивовижне. – посміхнулася Муся і сіла на підвіконня, видивлятися першу зірку на небі. Адже після неї вся родина повинна була сісти за стіл.
Все давно вже було приготовлено. Дванадцять пісних страв – символи дванадцятьох апостолів стояли на столі. Всі традиційні, українські, але головні з них – це кутя і узвар, хоча Марк більше чекав на запечену рибу та яблука в тісті.
Завтра Різдво, і на столі з'являться м'ясні страви. Сьогодні останній день посту, і хоч його ніхто в родині не дотримувався, але вечір завжди був пісним, а ранок з обідом – голодні.
- О, зірка! Христос рождається! – пронявчала Муся.
- Славімо Його! – відповів Марк.
- Іди, зви до столу батьків! – наказала Муся.
Марк так і зробив, а, коли повернувся, то завмер на порозі.
На кухні зібрався натовп напівпрозорих людей. Від них віяло холодом, ніби відчинили вікно.
- О, пра-пра-пра... – почав казати старий дідуган у вишитій сорочці та шароварах.
- «Внук». Навіщо ті енні «пра-пра» називати? – сказав єдиний молодий чоловік, з того люду.
- Та ти, взагалі, мовчи! Тебе вбили рівно через рік після нашого весілля. Був би розумним, то не напивався у чужій компанії. – розгнівилася стара бабця у хустині.
- А ти за мною не довго горювала. – пробурчав чоловік.
- Десять років – це недовго?
- Марійко, не звертай на нього уваги. Добре, хоч вас у церкві розвінчали, бо ще б на цьому світі не мала б спокою. – пригорнув до себе бабу бородатий дід.
- Марку, що ти встав на порозі?! – запитала мама.
- А! Та нічого. – підскочив на місці син і встав біля невеликого стола, не знаючи куди сісти, бо вільних місць не було.
- Ти сьогодні якийсь дивний. – приклала долоню до лоба мама, а тато, що був дуже голодний, сів, не бачачи, що на стільчику вже сидить хтось з покійних родичів.
- Щороку одне й те саме! – похитав кулаком старий товстий дід. – Треба дмухати перш ніж мостити свою дупу.
- Та ти завжди своєю товстою дупою на мене сідав! – насварилася стара жінка.
- То й мав геморой! – фиркнув дід.
Марк послухав розмову старих померлих родичів і непомітно дмухнув на стільчик, нахиляючись за рушником.
Стару родичку здуло з такою силою, що Марк думав, що та образиться, але та гучно розсміялася і встала біля свого живого нащадка. Вона легенько пригладила його чорняве волосся і кудись полетіла.
- Марк! – окликнула хлопця мама.
- Що?
- Тебе довго просити дати сірники, щоб запалити свічку?
- А навіщо нам та свічка? – запитав Марк, а Муся невдоволено нявкнула:
- Чаклун, а зовсім нічого не знає!
- Треба, це традиція! – відповіла мама, а Марк невдоволено дістав сірники, до яких він сидів найближче.
Щойно свічка запалала, як померлі родичі перестали сперечатися і по черзі куштували кутю тією ложкою, яку поклала мама поруч з пустою тарілкою, склянкою води і чистим рушником. Усі шкодували за свої погані вчинки і просили Бога благословити їхніх нащадків.
Свічка зігрівала не тільки приміщення, але й душі. Марк більше так не мерз, а тихо спостерігав за різдвяною вечерею.
Кутя не закінчувалася, як і потік нескінченної кількості померлих родичів. Серед них він помітив бабу Любу. Вона була стомлена, а маленька Буся грайливо бавилася коло її ніг.
Він ледве впізнав її. Не було тієї зверхності та ненависті. Стомлена бабуся викликала співчуття. А померлі родичі не хотіли навіть на неї поглянути. Були ще такі ж старі бабусі, з якими не віталися і минали поглядом. «Відьми» - подумав Марк. Одній з них не захотіли передавати ложку, але вона вперто продовжила чекати можливості скуштувати кутю.