Темні

Зима. Сьогодні найдовша астрономічна ніч у році, вихідний, неділя. Ще трохи і будуть зимові канікули.

У Марка добряче боліло ліве плече, але чарівний день давав якусь неймовірну силу. Плече все було всіяне дрібними ямками на шкірі. На декотрих лишився струп, а більш малі вже стали дуже білими, як шрам. Це все дратувало: біль, потворні плями, деякий свербіж. Він намагався відволіктися і не міг всидіти на місці. Ще й похолодало добряче, хоча опалення не вимикали.

Хлопець на ходу свайпив на мобільному інстаграм, тому не помітив кицьку під ногами.

-         Няв! Дивись куди йдеш! – пронявчала Дуся, що мала звичку лягати спати на килимі посеред кімнати. Тому на її пухнасту тушку часто наступали.

-         Пробач! Я не навмисне. – вибачився Марк, відстрибуючи в бік подалі від злої кицьки. – А... Ви, що тут робите? – запитав хлопець, побачивши бабу Любу на своєму ліжку, що тихо гралася з Бусею.

-         І тобі «Добрий день»! Сьогодні моїх сорок днів. Ще й на такий день припало. Я вже була в усіх місцях, де ходила живою, а також у чистилищі. Ще те , скажу тобі, містечко!

-         Так, мама казала, що хліб у церкву понесла... І за спокій, також.

-         Подякуй їй від мене. – раптово сказала баба Люба, що не очікував Марк.

-         Ви стали такими ввічливими...

-         Тут усі такі... Особливо ті, хто багато грішив...

-         Чому ти не любила маму?

-         Хе! А твоя мама мене любила? Вона надто слабкодуха.

-         Ви хотіли швидше передати силу?

-         Здогадався. – скривилася відьма. – У мене було жахливе життя, але й вкоротити собі віку я не бажала. Знала, що так з цього світу не підеш. – криво посміхнулася бабуся. Від неї віяло могильним холодом, що пробирав до самих кісток, але Буся цього ніби не відчувала.

Марк підійшов до неї і пильно подивився в очі. Там він побачив її налякану і благаючу зупинитися. Двоє чоловіків тягнули ще зовсім молоду Любу за гаражі, де немає людей і поле було кінцем забудованого міста. Один з них вдарив її в обличчя кулаком, поваливши на холодну землю.

-         Не смій! – гаркнула бабуся. Її напівпрозоре тіло трусилося чи від страху, чи від люті.

-         Пр-робач! – відійшов від покійниці Марк. Його також трясло. Емоції наляканої дівчини передалися йому. Це страшно, гидко, соромно та боляче... Калейдоскоп болю міг легко зруйнувати людську душу, але сильна Люба це пережила, зненавидівши усіх довкола.

-         Це від них ти народила свою дочку?

-         Ні. – гидливо відповіла стара. – Ти мене бачив надто молодою, а дитину я привела в цей світ значно пізніше. Думай, хоч трохи!

-         Але...

-         Вона народилася від іншого, того, хто мене зрадив. Обіцяв кохати і захищати, але... Я бачила його у пеклі. Правду казав Данте, зрадники матимуть найгірше покарання.

-         Данте?

-         Так, письменник такий. Бачу, ти «добре» вчишся. – єхидно посміхнулася стара.

-         Ми ще таке в школі не вчили. – сказав Марк, але його вже ніхто не слухав. Тому хлопець вийшов з кімнати, не бажаючи сидіти і мерзнути біля злої бабці.

Та щойно він сів у вітальні на диван, як почув у голові знайомий мелодійний голос Марселіни:

-         Знаєш, вона єдина, кому сила перейшла по крові, а не через передачу

Муся елегантно застрибнула на диван біля Марка.

-         Як так?

-         Її бабка дуже не хотіла помирати, тому вона усіх родичів звела в могилу, а онуку віддала в притулок, наклавши смертельне прокляття.

-         Смертельне? Але ж вона...

-         Так, жива, була жива. Люба - найсильніша з твого роду. Плюс до цього всього вона ідеально підходила темряві, бо їй випала багатостраждальна доля, яка зробила її надзвичайно злою. Кажуть, що найгірші лиходії, перед тим, як такими стати, повинні добряче помучитися.

-         Але, як саме вона уникнула цього прокляття?

-         Їй допомогли темні, бо вбивати своїх – проти правил.

-         «Темні»?

-         Так. Вони є. Через рік побачиш. Сьогодні на шабаш тебе не позвуть, надто зелений. – пронявчала Муся і зникла за диваном.

-         А хто вони такі? – запитав Марк, але за диваном вже нікого не було.

Цікавість мучила хлопця, тому він почав пошук з інтернету на мобільному телефоні, але нічого корисного не знайшов. Купа фільмів і книг зовсім не стосувалися реального світу. Тому він з деякими сумнівами у правильності своїх дій знову пішов до своєї кімнати, де сиділа покійна бабуся.

-         Бабо, а хто такі «темні»?

-         Коли прийде час, то познайомишся.

-         Вони погані?

-         У тебе занадто дитячі запитання.

-         То чому вони темні?

-         Бо всередині них така ж темна сила, як і в тобі, дурню. Ото тупий у мене правнук! Недаремно тебе мати в тридцять два народила, застара була, то й не було того розуму, щоб щось передати! – сплюнула баба Люба. Щось чорне всередині неї знищувало усю її напівпрозорість, даючи якусь суцільність і вагомість. Вона продовжувала лаятися і встала з ліжка, насуваючись до переляканого Марка.

-         Мур-р-р! – руде кошеня почало лащитися до ноги покійної відьми і вона ніби отямилася від якогось божевілля або ж раптового сказу.

-         Ба?

-         Не виводь мене із себе! Йди собі. – махнула рукою і клацнула в його сторону щелепами, що аж вставні зуби вилетіли.

Поки вона підбирала їх, то Марк швиденько вийшов з кімнати. Він вирішив застосувати магію для пошуку «темних». Навіщо вони йому? – Мабуть, через нестримну підліткову цікавість, або ж бажання отримати неприємності на свою голову. Та й «темні своїх не вбивають – це проти правил», тому Марк думав, що це безпечно. «А, може, хтось також хоче, щоб це забрали назад?»

-         Краще, не чаклуй сьогодні. – пронявчала сонно Дуся.

-         Чому?

-         Тож сорок днів у Люби. Почекай нехай її душа нарешті заспокоїться.