Легкі гроші

Яскраве сонце світило у вікно. Марк забувся вчора ввечері заслонити його шторами. Тому перші промінчики різали очі, щойно він їх відкрив. Блакитна кімната створювала прохолоду справжнього морозного ранку, а за вікном падав перший сніг.

На мобільному заграв будильник. Час збиратися до школи. Марк ліниво потягнувся і проплентався на кухню, де його чекали мамині котлетки з картоплею, які вона завбачливо лишила на столі, а сама разом із татом пішла на роботу.

Буся спритно стрибнула на стіл і почала нюхати сніданок.

-         Буся! Вниз! – Марк поставив нагле кошеня на підлогу. – На стіл не можна! – похитав погрозливо вказівним пальцем хлопець.

-         А Люба нам дозволяла! – нявкнула Буся.

-         Тому й була нечупарою. Хіба я по столі ходжу?

-         Ти ж хочеш бути добрим? То дозволь мені трохи походити?

-         Я обіцяв мамі на стіл вас не пускати. – заперечив Марк.

-         Так ти зробиш добре мамі, а нас, трьох, образиш. – пронявкало кошеня.

-         Говори за себе! – прошипіла біла поважна кицька Дуся.

-         Доброго ранку! – привітався Марк. Чомусь хотілося бути з нею якомога більш ввічливим.

-         Доброго. – кивнула Дуся. Вона задерла догори свій рожевий носик і пішла до мисочок з їжею та водою. – Що це за корм? – скривилася кішка.

-         Не знаю. – знизав плечима Марк, бо забув, як той називався.

-         Я таке не буду їсти! – пронявкала Дуся і перевернула лапою миску.

-         Дуся! – розізлився Марк. Хлопець не мав ніякого бажання зранку прибирати розкидану котячу їжу, вже вдруге. Хто з них господар? Вона повинна слухатися!

-         Не «Дуся», а Дульсінея! – шикнула кішка, і люб'язно добавила: - Що, господарю?

-         Якщо тобі не подобається, то не розкидай!

-         Пробачте, але це було занадто для моїх смакових рецепторів, тому в мене рефлекторно смикнулася лапка й миска перекинулася. Надіюся цього більше не повториться? – пронявкала Дуся, а Марк оторопів від змістовної відповіді.

-         Що «не повториться»? – спантеличено запитав хлопець.

-         Я надіюся, що в моїй мисці не буде цієї бридоти. Вона навіть підписана «Дуся». Тому в ній повинен бути вишуканий елітний корм для дорослих кішок «Коте лате». – чопорно відповіла Дуся.

-         У нас немає стільки грошей, щоб купувати те, що купувала для вас баба Люба. – відповів Марк.

-         Дуже шкода... Вона ніколи й нічого нам не шкодувала... – засмучено сказала кішка. - Я оголошую голодування! – раптово гучно занявчала Дуся і задерла до гори свій рожевий ніс.

Коли пухнастий білий хвіст кицьки зник за дверима кухні, то Марк запитав у Бусі, яка тихо сиділа на табуреті.

-         Бу... Беатриссо? – виправив себе хлопець.

-         Що, господарю? – промуркотіло кошеня.

-         Ти ж відповідаєш за добробут і затишок?

-         Так. Я розумію до чого ти хилиш. Але гроші та надприбутки не з'являться нізвідки. Та завдяки мені у вас не буде непередбачуваних витрат і ніхто навіть не подумає вас надурити чи щось відібрати. Лихо буде обходити вас десятою дорогою. Хоча, можливі раптові виплати премій твоїм батькам.

-         Але я не зможу купити такий дорогий корм!

-         Мені до цього байдуже. Я – не гурман, як Дульсінея. Можу порадити відібрати завдяки магії у когось добробут, - сказала Буся, але Марк подивився на неї з неприязню, що вона відразу помітила, - або ж відкладати свої кишенькові гроші на корм. Думаю, вона це оцінить, хоч і буде буркотіти. Але, може, почне ще більше тебе тероризувати. Я не знаю, я – не котячий психолог. – промуркотіло кошеня. Розмова їй набридла. Вона захотіла гратися і побігла в коридор за маленьким м'ячиком.

Марк залишився сам на кухні. Остання котлетка дивився на нього, але апетит зовсім пропав.

Тепер він думав про елітний корм для вибагливої кицьки. Добре, хоч Буся їла все, що їй дають.

А ось про смаки Мусі йому нічого не було відомо. Чорна кішка зрідка з'являлася на очі, полюбляючи ховатися в тіні або бути в повній самотності. Що і де вона їсть важко визначити, бо мисочка часто була повна, навіть, коли ще був дорогий корм, куплений бабусею.

За цими роздумами Марк пішов до школи. Біля його будинку був магазин, в якому продавали лотерейні білети.

«Сьогодні четвер. Це чудовий день, що спіймати удачу на хвіст» - подумав Марк, дивлячись на плакат з рекламою лотереї. У голові пролунали слова потрібної змови для стовідсоткового виграшу. Це краще, аніж відкладати зі своїх кишенькових грошей, яких не так вже й багато. Тому Марк промовив вголос закляття:

«Йшла дівчина з відрами повними води. Та вода лишила сліди. За ними піду, гроші знайду. Ключ, замок під місток»

Після цього Марк підійшов до каси, але продавчиня відмовлялася продавати, бо він неповнолітній, але, крім того, вона щодня бачила, як люди «підсідають» на ігрові автомати і витрачають увесь вільний час, який могли провести з близькими людьми, на гру. Почуття азарту затягувало їх, перетворюючись на хворобливу залежність.

-         Неповнолітнім не можна продавати! – заперечила жінка, коли хлопець простягнув гроші.

-         Але... Я хотів мамі зробити подарунок. У мене немає багато грошей. Може, вона виграє і щось собі купить класне. – Марк сам не знав чому, але збрехав. Всередині нього ніби щось злісно посміхнулося, але залишилося непоміченим, тому залягало десь глибоко в темних лабіринтах безмежної душі.

Продавець уважно подивилася на хлопця.

-         А ти в школу не спізнюєшся?

-         Ні. – похитав головою.

-         Добре, але, щоб нікому не казав. – жінка продала лотерейний білет і свердлила хлопця поглядом до самого виходу.

Марк і не помітив, як за ним слідом з магазину стрибнула чорна тінь і залізла у його портфель, тихо сидівши аж до самого класного кабінету.

У школі монотонне навчання чергувалося з веселими перервами. Хтось з хлопців приніс гральні карти в школу. Тому, не помітно для вчителів, декілька учнів класу грали в «Дурня».