Другий шанс

Настав ранок. Листопадове сонце вставало трохи пізніше, ніж прокидався Марк, щоб іти в школу. Тому в кімнаті було ще дуже темно.

На мобільному телефоні заграла мелодія будильника, і хлопець, трохи покрутившись на ліжку, сонно сів. Тільки, Ось, зрушити ногу з місця він не зміг, бо на ній сиділа біла кицька Дуся. Вона була не лише найпухнастішою з усіх кицьок, але й найтовстішою.

-         Ей, мені вставати пора! – смикнув ногою Марк і побачив, що місце, де вчора його поранили зовсім не болить. Схоже, що все якимось дивом загоїлося.

Дуся ліниво підвелася і з певними труднощами зіскочила з ліжка. Її блакитні очі дивилися на Марка з якось надто помітною зверхністю, як на пусте місце. Тому хлопець вирішив, що йому це лише здається, а вчорашній день був фантазією його стомленого і шокованого мозку(не щодня вмирають бабусі, ще й такі!).

На мобільний прийшло повідомлення від мами:

«Пробач, не можу прийти додому(((. Тобі не варто бути на похоронах. Гарно поснідай: не бутербродом, а налий собі супа, чи звари пельменів. Люблю тебе»

На кухні кицьки стояли біля своїх мисок. Що саме дати їм їсти хлопець не знав.

-         Няв! -  Занявчало кошеня Буся і стало дряпати кухонну шафку.

Марк здогадався, що його просять відкрити дверцята. І дійсно, там стояли два пакети котячого корму. Один пакет великий економ пак «Муркотун», а другий – преміум корм «Коте лате». Марк вирішив насипати кожному дешевого, бо дорогий, мабуть, - на свято. Але Дуся не оцінила цього і нахабно перевернула свою миску.

-         Ей, ти що робиш!? – розлютився Марк, який ще, навіть не снідав,а вже треба прибирати за бабиним котом.

Дуся ліниво подивилася на нього і пішла геть. Котячий снобізм дратував Марка. Хотілося ткнути цю кицьку мордочкою в розсипаний корм, але хлопець себе стримав, бо знав, що ці кицьки не прості.

Прибирання з сніданком відняли надто багато часу в Марка і він ледве встиг на урок. Але там його чекав ще один сюрприз. Кицька Муся сиділа в його портфелі. «І, як так сталося?» - подумав хлопець, не знаючи, що робити з кицькою. Але та, ніби читаючи його думки, закрила очі та задрімала в портфелі.

-         Що там в тебе? – запитав однокласник, що сидів поруч за сусідньою партою.

-         Нічого... Думав, що алгебру забув. – вийняв книгу та помахав нею перед однокласником

Цілий урок Марк не міг сконцентруватися. Йому здавалося, що кицька замуркоче чи занявчить і з нього сміятиметься весь клас, що він узяв  тварину до школи. Але було тихо.

Муся лежала в портфелі, згорнувшись клубочком. Навіть, коли Марк поклав назад книгу і взяв іншу – кицька лежала тихо.

На третьому уроці Муся вилізла з портфеля і пройшлася серед класу. Марк аж завмер на місці від очікування, що хтось почне кричати, що в класі кицька, але ніхто не звернув на неї уваги. Вона обнюхувала кожного учня.

-         Твої однокласники не такі прості, як тобі здаються... – пролунав знайомий мелодійний голос.

Марк озирнувся довкола, бо не міг зрозуміти звідки він лунає.

-         Не озирайся довкола. Не привертає зайву увагу. – спокійно попередив голос і кицька всілася перед Марком.

Хлопець зрозумів, що це говорить Муся, але боявся щось сказати, щоб його не почули однокласники.

-         Так, це я розмовляю. Ви, люди, звете це телепатією. Любу вже схоронили, тому наш зв’язок з нею обірвався. Тепер ми, помічники, можемо вільно спілкуватися з тобою, новим відьмакомм.

«Я не хочу бути відьмаком. Не хочу бути злим!» - подумав Марк. Він згадав, що відмовився від дечого і це лякало, але й сильного страху не було, ніби його єство змирилося, або ж щось придушує цей страх.

-         Ти – відьмак. Прийми це, бо буде важко. Але баба Люба ще прийде до тебе, тому готуйся відповісти їй, щоб не стати зовсім лихим. Не хвилюйся ми тобі допоможемо. – Муся потерлася об Марка і вже хотіла йти геть, але згадала щось і тихо сказала. - Та й вона з цим боролася, не хотіла продовжувати свій рід...

«Вона не любила маму!? Зачекай! З чим боролася!?» - думками гукав Мусю, але його ніхто не чув.

Останні три уроки Марк ледве висидів. Хотілося швидше піти додому і поговорити з кицьками, але час плентався покаліченим слимаком.

Коли ж скінчилися ці дурні уроки Марк проігнорував друзів і чкурнув додому сам.

Вдома була мама. Вона зготувала запашні млинці і розпитувала сина про школу.

-         Та нічого цікавого не було... – відповів на запитання Марк. – Краще розкажи, як пройшли похорони?

-         Та з цим вітром... Три рази хрест дерев’яний падав. – похитала головою мама. – Ти ж сам бачив який вітер.

-         Та ні. Погода спокійна, сонячна. – заперечив Марк.

-         Так? – здивувалася мама.

-         Мам, а баба Люба... Вона окрім гадання ще чимось займалася? Чаклунським?

-         Чесно? Не знаю, але коли її не стало, то мені стало якось легко. – зізналася мама. – Чи вона просто була старою і вредною?

-         Але ж татові баба і дід – хороші. – заперечив Марк.

-         Вони й молодші за неї набагато, але – так, вони дуже хороші. – посміхнулася мама. Свекри любили її як рідну дочку і вона була їм вдячна.

Раптово щось зашурхотіло під ліжком і звідти вибігла Буся

-         Ой, маленька! – мама спочатку злякалася раптової появи кошеняти, а потім взяла її на руки. – Тато казав, що бабині киці у нас. Треба знайти їм нову родину.

-         Не треба, ми повинні бути тут! – пролунав дитячий голос в голові у Марка. Це говорила Беатриса.

-         Ні, мам, хай вони тут лишаються. – запропонував Марк.

-         А хто за ними прибиратиме? – здивувалася мама.

-         Я.

-         Ну, дивись. На стіл їх не пускати, вчасно прибирати і годувати. Корм купуватимемо дешевший. Якщо не справишся, то відразу знайду господаря. Я не хочу, що тут був такий же безлад, як у баби Люби і знову мені все прибирати. – попередила мама і пішла відпочивати у спальню.

Коли ж Марк згадав, що має купу запитань до кицьок, то нікого не знайшов. Ніби вони його уникають!? Або ж у котів є свої котячі справи.