Хто в домі господар?

Було сонячно. Марк ішов вулицею, як почув, що його гукають:

-         Марку... Пробач мене...

Це була баба Люба. Вона сиділа в тіні на сходах підземного переходу. Старенька хотіла б піднятися вище, але сил не було.

-         За що? – підійшов Марк.

Вона мовчала, але її очі ставали такими чорними, що заполонили всю їхню білу частину. Цей погляд знерухомлював. Марк намагався піти своєю дорогою далі, але стояв, як вкопаний, не в силах поворухнутися.

-         То ти згоден зі мною? Скажи? Просто, скажи «я згоден» і отримаєш цукерочку... Це мій дарунок. Прийми його...

-         Не чіпай його! – наказав жіночий голос. Він був дуже мелодійним. Марк вже одного разу чув його, коли баба Люба померла.

«Знову цей гіпноз! Вона ж померла!» - згадав Марк те, що він якимось чином забув, і сів на своєму ліжку. Ніч.

«Це сон!? Це був сон, чорт забирай!» - заспокоював себе Марк. А серце, як полохлива птаха билася у грудях, прискорюючи кров у венах; на лобі виступив холодний піт.

Не встиг Марк заспокоїтися, як побачив в темряві якусь тінь. У кімнаті «щось» було. Марк хотів піти увімкнути світло, але боявся висунутися з-під ковдри, щоб те «щось» його не вхопило.

Ледь чутне «няв» змусило завмерти серце, а Марк ледь не підскочив на місці, обмірковуюючи, що то було.

«Ми не тримаємо в квартирі котів... Хіба-що, мама прийшла додому, і взяла з собою бабиних котів»

-         Киць-киць! – гукнув Марк, все ще невпевнено і перелякано.

-         Няв! – занявчало кошеня і стрибнуло йому на ліжко.

Це була Буся. Вона найменша з трьох кішок, а тому частенько хотіла гратися.

Різкий звук посуду, що б’ється змусив їх обох підстрибнути на місці, а потім Буся блискавично побігла на кухню. Марк пішов за нею; дещо інстинктивно, бо хвилину тому він би побоявся іти на кухню. Але, коли робиш все швидко і без зайвих роздумів, то немає часу боятися.

А на кухні була чорна кицька, Муся. Схоже, це вона скинула склянку зі столу.

Буся хотіла погратися зі склом, тому Марку довелося серед ночі прибирати все, бо кошеня могло поранитися.

Буся і Муся тихо спостерігали за хлопцем. Йому навіть здалося, що вони щось замислили, бо грайливе кошеня на деякий час стало дуже тихим.

Коли ж Марк закінчив з прибиранням і пішов назад до своєї кімнати, то кошеня побігло перед ним та застрибнуло до ліжка.

-         Е, ні! Не треба мені котячої шерсті в ліжку. Я люблю спати самому. – Марк безпардонно скинув кошеня на підлогу. Воно жалібно занявчало, але хлопець не глянув на неї.

Буся ще раз видерлася на ліжко, дряпаючи постіль, але знову було скинуте до низу. Вона ще трохи понявчала, але її повністю ігнорували, і пішла з кімнати, через напіввідчинені двері. Марку здалося, що воно плаче, але «хіба коти плачуть?».

-         Даремно, ти з нею так. – сказав мелодійний жіночий голос, як той, що був уві сні.

-         Хто тут? – хлопець різко сів на ліжку, намагаючись побачити щось у темряві.

-         Називай мене Марселіна, а при людях Муся. – вона говорила, але не можна було зрозуміти звідки лунає голос.

-         Що? Ти - кицька? Ви вмієте говорити? – аж встав із ліжка хлопець.

-         Звісно... Всі істоти уміють розмовляти: по-котячому – у котячій подобі, а по-людському – у людській.

-         Покажись! – наказав Марк. Його цікавість стерла весь страх перед невідомою істотою.

-         Ти мені не наказуй! Хоч я й схилила голову перед тобою, але не, як слуга! – голос почав випускати шиплячі звуки, ніби вона сердиться.

-         Пробач... – тихо сказав Марк.

Він не знав чи вона пішла, чи лишилася, але йому вже не було так лячно, як півгодини тому. Марк згадав, як мама розповідала про одного чоловіка, який боявся бути вдома самим, поки не було хоча б кота. Схоже, ці тварини дійсно містичні, і ми, люди, про них не все знаємо.

Марку стало соромно, що він відігнав від себе Бусю. Мале кошеня хотіло бути з ним. Можливо, воно сумує за бабою Любою. Вони – єдині, кого вона хоч якось любила. Принаймні так думав Марк.

Під тягарем совісті, хлопець виліз з-під теплої ковдри і пішов шукати Бусю.

У кімнаті батьків було чути невеликий шурхіт. Тата з мамою не було вдома, тому Марк був упевнений, що це хтось із котів. Але в кімнаті сиділа на ліжку... маленька рудоволоса дівчинка, років п’яти. У неї було довге волосся і веснянкувате обличчя. А вбрана була дівчинка у просту жовту сукню і білосніжний фартух. Вона водила руками по подушці, і мала дуже зосереджений вигляд.

-         Ти хто? – Марк відволік дівчинку від роботи.

На нього подивилася пара бурштинових котячих очей. Зіниця ока була зовсім не людська.

-         А, що, не впізнаєш? – дещо здивовано запитала дівчинка.

«Це Буся» - майнула думка в голові. І бути по-іншому не може.

-         Буся... А... Що ти робиш? – дивився на подушку і якесь сміття в лівій руці дівчинки.

-         По-перше, не Буся, а Беатриса. По-друге, так можеш називати мене лише ти та інші з нашого світу. А роблю... Я просто прибираюсь; у вас зовсім слабкий домовий. – хвалькувато сказала Беатриса.

На кухні знову щось розбилося і дівчинка вискочила з ліжка на підлогу, обертаючись в мале руде кошеня. Марк побіг за нею.

На кухні булла розбита тарілка, а дівчинка, яка не відомо, коли перетворилася, сердито мовила:

-         Ось знову, цей кудлатий! Біситься, що ми тут!

-         Хто кудлатий? – здивувався Марк.

-         Хто-хто? – Домовик! Не хоче, щоб ми тут були.

-         А чого не хоче?

-         Бо йому тепер тут не місце. Мусить іти звідси.

-         Чому?

-         Бо я тепер замість нього!

-         А ви не можете якось співпрацювати разом?

-         Хіба в домі можуть бути два господаря?

-         Ми з татом хіба не господарі?

-         А ти гроші заробляєш?

-         Ні.

-         Ось коли почнеш, то зрозумієш.

-         Що зрозумію?