Коли варто сказати "ні"

Осінь. Сьогодні була особливо гидотна погода. Сіре небо ослабило й без того тускле сонце. А вітер добряче хитав дерева, скидаючи не лише останнє жовте листя, але й сухе гілля. По небу час від часу пролітали поліетиленові пакети, яких здійняв вітер.

На вулиці нікого не було. Всі намагалися відсидітися вдома. Марк, як і більшість його однолітків залипав у комп’ютерну гру. Сьогодні субота, домашнє завдання можна зробити і завтра.

А ще, місяць тому, у Марка було день народження і хлопець не міг не нарадуватися новими навушниками, у них звук був гучнішим, якіснішим і просто неймовірним. Тому він зовсім не почув, як мама покликала обідати. Лише, коли вона зайшла до його кімнати, то Марк повернувся в сторону щойно відкритих дверей і зняв навушники.

-         ...набридло! Марк, ти – глухий!? Ти з цими навушниками починаєш нагліть. Іди їсти. – роздратовано сказала мама. Її розкуйовджене руде кучеряве волосся і домашній одяг: розтягнута футболка і піжамні штани, ніколи б не видали б у ній серйозного бухгалтера.

-         Та я не наглію! – заперечив хлопець і почав зберігати гру, щоб не втратити пройдену частину.

-         Марку, це шкідливо слухати так голосно музику. Ми ж з тобою домовилися, що, якщо ми тобі їх подаруємо, то ти не будеш так робити. – докірливо подивилася мама на свого синочка, і, згадавши продовжила. – Їсти без них! – вказала пальцем на навушники.

Марк тихо пробурмотів: «добре-добре», але, тим не менш, послухався маму. Він її любив, хоч і часто сперечався з нею та дратувався через надмірну її турботу. Адже Марк – дорослий, і хотів сам вирішувати, що йому робити, або ж не робити. Наприклад, того тижня не хотілося прибирати в кімнаті, відкладаючи на потім, але потім можна забути це зробити, і мама розсердиться, бо має прийти мамина колега з дочкою(страшна зануда). Та й навіщо гостям заходити до його кімнати? Наче б то він їх запрошував!?

З великим небажанням, Марк поплентався на кухню. А так хотілося ще пограти, хоча б одну годину! Ніби він в таборі, де їдять по графіку.

«Ще й суп! Хто вигадав цей суп?» - подивився Марк сіру рідину в тарілці. Був би він дорослим, то замовляв би піцу, або ж смажив картоплю.

З кімнати батьків почулася мелодія маминого телефону. Марк ніби й не хотів, але слухав:

-         Алло! Добре, я прийду... – з певною приреченість в голосі сказала мама. – Що!? А навіщо він? – мама довго мовчала, а потім іронічно сказала - То до тринадцяти років ти його знати не бажала, а зараз згадала!? Якщо ти помираєш, то тим більше я не хочу, щоб він це бачив. Пообіцяй, що це точно останнє бажання, бо їх у тебе може бути тисячі. – з натиском сказала останнє речення мама і замовкла. – Добре... Бувай!

Марк відразу зрозумів, що це про нього йшла мова. А телефонувати могла, хіба-що, баба Люба. Вона ніколи не хотіла, щоб мама одружилася. А тато називав її злою відьмою і не бажав розмовляти з нею чи, навіть, впускати до них додому. Тому баба Люба приходила лише до мами, коли ні його не тата не було вдома. Інколи Маркові здавалося, що тато має рацію, бо мама після відвідин своєї старої матері ставала надзвичайно стомленою, здавалося, що вона старіє щоразу, як приходить до неї. Та, як вампір висмоктувала всю силу і радість, лишаючи ні з чим.

Мама Марка виглядала значно старше свого віку. Сорока п’яти літня жінка мала зайву вагу, хоч і часто сиділа на дієтах, а обличчя давно проїли важкі зморшки. Тому мама використовувала тонни косметики, аби виглядати на свій вік. Тато не хотів, щоб мама ходила до баби Люби, що й казав їй:

-         Навіщо до неї ходити? Вона ж тебе за прислугу завжди тримала!

-         Вона - стара і самотня. Я – її єдина дочка, що люди скажуть, що я кинула свою матір, а ти знаєш, що вона може звернутися до суду, розповісти усім, що її покинула я – така-сяка негідниця. Та й будинок вона заповіла мені, а в нас – кредит. Їй вісімдесят п’ять років, не довго лишилося.

-         «Бог забирає найкращих». Схоже, вона житиме вічно... – бурмотів тато.

Марк уявляв, як бабі Любі виповнюється сто років і до неї приїздить телебачення, щоб усі пораділи, що у Рівному з’явився ще один довгожитель. А вона бідкається, що у неї погана дочка, зовсім за нею не доглядає, а зять – тиран обіцяв спустити її зі сходів, якщо вона до них прийде(це брехня, тато лише сказав, що не хоче її бачити у себе в домі, бо та його постійно проклинає). Про Марка баба й не згадає, бо завжди робила вигляд, що його не існує.

З таких похмурих роздумів його вирвав стомлений голос мами:

-         Марку, одягайся. Підемо до баби Люби.

-         Скажи їй, що я не хочу до неї іти, - запропонував Марк.

-         Ні, нам доведеться до неї піти. Вона каже, що вмирає і це її передсмертне бажання.

-         Точно? Може, це перед перед перед перед передсмертне, бо знаючи її...

-         Марку... Уяви, що вона дійсно помре. Невже тебе не мучитиме совість?

-         Якщо скажу «ні», то я буду поганим? – відповів хлопець і зрозумів, що це було надто по-дитячому.

-         Ні, Марчику. Я й сама не розумію, чому вона хоче тебе бачити. Невже, шкодує перед смертю, що не бажала знати єдиного і такого класного онука? – підморгнула мама.

-         Навряд чи, але мені самому цікаво.

-         Можеш лишитися вдома, а я вивідаю, що вона надумала, гаразд? – запропонувала мама, але Маркові не хотілося, щоб у баби Люби був привід лаяти маму.

-         Ні, мам, я піду.

-         Точно?

-         Так.

-         Дякую. Я тебе дуже люблю. – вона поцілувала його у щоку, а він відштовхнув її, пробурмотівши, що він уже не маленький. «Добре, хоч волосся не причесала!»

Через годину вони вдвох стояли на тролейбусній зупинці, щоб поїхати до баби Люби.

Поруч із зупинкою на старому дубі мовчки сиділи ворони і уважно дивилися на Марка з мамою. Здавалося, що вони зовсім не рухаються, хоч і сильний вітер хитав гілки, намагаючись їх струсити.

-         Коли я була малою, то дуже боялася ворон... – чомусь згадала мама.