Розділ 40

Анна стояла перед дзеркалом у кімнаті Алекса, її руки нервово стискали край чорної кофти. Вона не знала, що чекає попереду, але точно знала одне – вона більше не могла бути тією дівчинкою, яку викрали, залякали та змусили відчувати безсилля.

Алекс увійшов до кімнати, його погляд був напружений. Він не звик до таких розмов, але зараз це було необхідно.

— "Анно, ти розумієш, що після сьогоднішнього вечора все зміниться?"

Вона повільно кивнула, піднімаючи на нього серйозний погляд.

— "Я не боюся, Алекс. Я пройшла через страх, і тепер знаю, що мені потрібно боротися."

Він підійшов ближче, ніж будь-коли раніше, його долоня лягла на її обличчя, змушуючи її поглянути в його очі.

— "Я просто не хочу втратити тебе. Ти не уявляєш, що зі мною було, коли тебе викрали. Я готовий знищити будь-кого, хто спробує знову тебе забрати."

Його голос був майже шепотом, але в ньому була сила. Анна відчула, як у грудях спалахнуло тепло, але разом з цим – і біль.

— "А ти не думав, що я так само боюся втратити тебе?

Вона зробила крок уперед, і тепер між ними майже не було відстані.

— "Я не хочу ховатися за твоєю спиною, Алекс. Я хочу стояти поруч."

Він на мить закрив очі, немов борючись із собою, а потім різко притягнув її до себе, його губи знайшли її в гарячому, відчайдушному поцілунку. Це був не просто поцілунок – це було зізнання, біль, обіцянка, що вони пройдуть через усе разом.

— "Я не можу тебе від цього вберегти, Анно," — прошепотів він, коли вони відсторонилися. — "Але я зроблю все, щоб ти залишилася жива."

Вона кивнула, і в її очах з’явилася нова рішучість.

— "Тоді пішли. Досить ховатися. Пора діяти."

Наступної ночі

Команда Алекса зібралася в темному підвалі покинутого складу. Мирон уважно вивчав карту, Ян звіряв список необхідного спорядження. Усі знали, що сьогодні – вирішальний момент.

Алекс стояв окремо від усіх, втупившись у телефон. Вороги дали їм час до ранку, щоб передати викуп. Але в їхніх голосах він чув щось більше – їм не потрібні були гроші. Вони хотіли крові.

Анна підійшла до нього, несучи два заряджені пістолети.

— "Я готова," — сказала вона.

Він подивився на неї довгим, пильним поглядом.

— "Не знаю, чи правильно я роблю, дозволяючи тобі це."

Мирон підняв голову від карти.

— "Час."

Алекс ще раз глянув на Анну.

— "Якщо що – тримайся біля мене."

— "Я буду там, де потрібно."

Вона вперше почувалася по-справжньому впевненою. Тепер вона була не просто дівчиною, яку треба захищати. Вона була частиною цієї гри.

І вони разом вирушили у темряву ночі.