Глава 25. Не той, ким здається

Відділок зустрів мене холодом і знайомим запахом паперів та кави.

Я зайшов всередину, намагаючись виглядати спокійно. Не привертати уваги. Просто ще один відвідувач.

Але всередині все стискалося.

Я підійшов до стійки, відкрив рот, щоб щось сказати… і замовк.

Що я скажу?

Черговий підняв на мене погляд.

— Вам допомогти?

— Я… — почав я. — Мені потрібно поговорити з детективом.

— З якого питання?

Я на секунду завис.

— Це… стосується тих убивств, про які зараз пишуть.

Черговий щось записав і кивнув:

— Зачекайте.

Я відійшов до стіни. Серце билося занадто швидко.

Погляд мимоволі почав ковзати по приміщенню. Люди заходили, виходили, хтось розмовляв, хтось працював за комп’ютером.

Звичайна картина.

Але раптом я відчув, що на мене дивляться.

Я підняв очі.

Один із чоловіків у формі стояв трохи далі, біля коридору. Не черговий. Не той, з ким я говорив.

Просто спостерігав.

Наші погляди зустрілися — і він не відвів очей.

Ніби чекав цього.

Я швидко відвернувся, зробив вигляд, що дивлюся в телефон.

Але через кілька секунд знову глянув у той бік.

Він усе ще дивився.

Потім повільно рушив у мій бік.

Кожен його крок віддавався десь усередині мене.

— Ви з приводу справи? — спокійно запитав він, зупинившись поруч.

Я кивнув.

— Так.

Він уважно подивився на мене, ніби оцінював.

— Багато хто зараз приходить, — сказав він. — Особливо ті, хто має до цього відношення.

У мене пересохло в горлі.

— Я не… — почав я, але він перебив:

— Знаєте, що цікаво? — тихо додав він. — Минуле рідко відпускає.

Я різко подивився на нього.

— Що ви маєте на увазі?

На його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Нічого, — відповів він. — Просто спостереження.

Він зробив крок назад, ніби розмова закінчена.

— Детектив скоро підійде, — додав уже звичайним тоном і розвернувся.

Я дивився йому вслід, поки він зникав у коридорі.

В голові крутилася одна думка: він знає.

І проблема була навіть не в цьому.

Проблема була в тому, що він працює тут.