Глава 17. Останній вечір

Він не мав виходити того вечора.

Це була дурна ідея — сам він це розумів. Але повідомлення прийшло занадто несподівано. Коротке. Без пояснень.

«Я знаю, що ти зробив. Нам потрібно поговорити.»

Він завмер, дивлячись на екран.

Повідомлення було від невідомого номера.

Пальці зависли над клавіатурою.

Він перечитав його ще раз. І ще.

— Що за…

У грудях з’явилося дивне відчуття. Неприємне. Тривожне.

Він швидко відкрив список контактів, але номер нічого не говорив.

— Хтось жартує…

Але навіть сам він не повірив у власні слова.

Телефон знову завібрував.

«Я вже чекаю.»

Цього разу він не вагався так довго.

Стиснув щелепи.

— Добре…

І підвівся.

Вулиця була майже порожня. Ліхтарі давали тьмяне світло, і тіні здавалися довшими, ніж зазвичай.

Він ішов швидше, ніж планував, постійно озираючись.

Нікого.

— Це дурня…

Телефон у руці здавався важчим, ніж зазвичай.

І раптом він побачив його.

Фігура стояла трохи далі, у напівтемряві. Обличчя не було видно.

— Ти хто? — голос вийшов різкішим, ніж він хотів.

Фігура мовчала кілька секунд, а потім зробила крок вперед.

— Ти мене не пам’ятаєш? — пролунав голос.

Щось у ньому було… неправильне.

— Ми знайомі?

Пауза.

— На жаль для тебе — так.

У грудях щось стиснулося.

— Я не розумію—

— Розумієш, — перебив голос. — Просто не хочеш.

Він зробив крок назад.

— Слухай, якщо це якийсь жарт—

— Це не жарт.

Ще крок.

Тепер між ними залишалося зовсім мало відстані.

— Ти думаєш, що все забулося?

Серце почало битися швидше.

— Я не знаю, про що ти—

— Брешеш.

Тиша стала важкою.

— Ви всі думали, що це залишиться безнаказаним.

Він відступив ще на крок.

— Слухай… давай просто поговоримо—

Різкий рух.

Біль.

Світ похитнувся.

Він не одразу зрозумів, що сталося. Лише відчуття — різке, пекуче.

Дихання стало рваним.

— Ні…

Фігура стояла поруч. Спокійно. Без поспіху.

— Це тільки початок, — тихо сказав голос.

Він хотів щось сказати… але не зміг.

Раптом — різкий, їдкий запах.

І новий біль.

Крик вирвався сам собою, але швидко стих.

Світ почав темніти.

Останнє, що він відчув —

страх.

І запізніле розуміння.

Тіло знайшли лише через кілька днів.

Поліція працювала мовчки, зосереджено. Але навіть без слів було зрозуміло — щось не так.

Обличчя було спотворене настільки, що впізнати його стало неможливо.

Жодних документів, жодних особистих речей.

Руки теж не дали відповідей.

Звичні методи ідентифікації не спрацювали.

— Він подбав про це, — тихо сказав один із експертів.

Тиша зависла у повітрі.

— Тут ще дещо… — додав інший, нахиляючись ближче.

— Ти щось знайшов?

Пауза.

— Відсутнє серце.

Слова прозвучали глухо.

Ніхто не відповів.

Бо це вже було не просто вбивство.

Це було послання.