Наступного ранку Емілі і Дан прийшли до редакції раніше, ніж зазвичай.
— Нам потрібно зосередитися на другому трупі, — сказала Емілі, розкладаючи перед собою список зниклих чоловіків, які підходять за параметрами.
Дан кивнув:
— Родичі. Місцеві контакти. Кожен зразок ДНК може наблизити нас до правди.
Вони почали дзвонити. Деякі номери були неактивні, деякі відмовлялися спілкуватися. Кожен розмовляв обережно, і відчуття тривоги лише зростало.
— Люди бояться, — сказала Емілі, коли черговий дзвінок не дав результату.
— Може, щось приховують, — відповів Дан.
Ввечері вони приїхали до першої родини, яка погодилася дати зразок. Маленький будинок на околиці. Старший чоловік і його донька зустріли їх з обережністю.
— Ми лише хочемо допомогти з розслідуванням, — пояснила Емілі. — Це може дозволити встановити особу зниклого чоловіка.
Родичі віддали зразок. Емілі відчула тремтіння — маленька деталь, яка могла стати частиною пазлу.
— Кожен збіг — це крихітка, — тихо сказала вона Дану. — І тільки з усіх крихт можна скласти картину.
Дан мовчки дивився на неї. Вона залишалася спокійною, навіть коли процес був важким і непередбачуваним.
На виході вони помітили, що хтось слідкує. Тихо, непомітно.
Він знав, хто вони.
Він бачив, як вони збирають ДНК.
Він чекав свого моменту.
Ніхто з них не підозрював його присутності.
Ніхто ще не знав, що за цією тінню стоїть особа, яка рухається за власним планом.
— Завтра ще дві родини, — сказала Емілі, коли вони поверталися до редакції.
— І кожен зразок може стати тим, що нам потрібен, — додав Дан.
Вони не знали, що кожен крок наближає їх до правди, і водночас — що хтось ще крокує позаду, чекаючи правильного моменту.
Емілі відчувала легке хвилювання. Не від того, що вона сама щось робить неправильно, а від того, що правда завжди ховається у дрібницях, у тих деталях, які важко помітити одразу.
І хоча другий труп ще залишався загадкою, перші кроки у пошуках родичів і зразків ДНК дали їй надію — і водночас підсилили відчуття, що хтось уважно стежить за кожним рухом.