Глава 10. Мотив

Слово не виходило з голови.

Безсердечний.

Емілі сиділа за своїм столом, але текст на екрані розпливався перед очима. Вона не могла зосередитися. Це вже не просто вбивство — це було послання. І воно мало сенс.

— Це не випадково, — тихо сказала вона.

Дан підняв голову від ноутбука:

— Що саме?

— Напис. Він не просто так залишив його. Це мотив… або виправдання.

Дан задумався.

— Тобто він вважає їх… безсердечними?

Емілі кивнула.

— Або хоче, щоб так думали всі.

Кілька секунд вони мовчали. Потім вона різко випрямилася:

— Ті чоловіки з бази. Нам потрібно дізнатися, хто вони. Не просто параметри — їх життя.

— Ти про родичів? — уточнив Дан.

— Так. Якщо це вони… — вона зупинилася, вдихнула глибше, — ми можемо це перевірити.

Дан звузив очі:

— Як саме?

Емілі подивилася на нього прямо:

— ДНК.

Перший будинок був невеликий, тихий, з акуратно підстриженим газоном. Все виглядало занадто спокійно для місця, де хтось зник без сліду.

Емілі стояла перед дверима, вагаючись лише секунду, перш ніж постукати.

Двері відчинила жінка середнього віку. В її очах була втома, яка не зникає роками.

— Доброго дня… — почала Емілі обережно. — Я журналістка. Я хотіла поговорити про…

Вона назвала ім’я зниклого.

Жінка напружилася.

— Його вже давно шукають, — сказала вона тихо. — Ніхто нічого не знайшов.

Емілі відчула, як стискається серце.

— Я знаю. Але… є шанс дізнатися більше. Нам потрібна ваша допомога.

Жінка дивилася на неї кілька секунд, ніби намагаючись зрозуміти, чи варто довіряти.

— Яка саме допомога?

Емілі ковтнула.

— Зразок ДНК. Щоб порівняти з невідомим тілом.

Тиша.

Жінка повільно закрила очі.

— Ви думаєте… це може бути він?

— Я не знаю, — чесно відповіла Емілі. — Але це шанс отримати відповідь.

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Потім жінка кивнула.

— Добре.

Пізніше, стоячи біля машини, Емілі міцно тримала маленький пакет.

Дан видихнув:

— Це було… важко.

— Так, — тихо відповіла вона.

Вона подивилася на пакет.

Це вже не просто розслідування. Це чиєсь життя. Чиясь правда.

Другий дім був іншим. Старий, з облупленою фарбою і зачиненими шторами.

Чоловік, який відчинив двері, виглядав втомленим і настороженим.

— Ви хто?

Емілі знову пояснила. Назвала ім’я.

Цього разу реакція була різкішою.

— Його вже два роки немає, — сказав чоловік сухо. — Поліція нічого не зробила. І ви теж нічого не зробите.

Емілі відчула, як слова б’ють сильніше, ніж очікувала.

— Я розумію, але—

— Ні, не розумієте, — перебив він.

Тиша зависла між ними.

— Ми просто хочемо спробувати ще раз, — тихо додала вона.

Чоловік довго дивився на неї. Потім важко видихнув.

— Що потрібно?

Третій дім.

Жінка плакала ще до того, як Емілі закінчила пояснення.

Четвертий.

Двері не відчинили взагалі.

П’ятий.

Коротка розмова, мовчазна згода, втомлений погляд.

До вечора Емілі сиділа в машині, дивлячись перед собою. На задньому сидінні лежало кілька невеликих пакетів.

— П’ять, — тихо сказав Дан. — Це більше, ніж я очікував.

Емілі кивнула, але не відповіла.

У голові крутилися обличчя. Голоси. Реакції.

Надія. Злість. Втома.

— Вони всі чекають відповіді, — сказала вона нарешті.

— І ми можемо її отримати, — відповів Дан.

Емілі подивилася на пакети.

— Або зруйнувати все, що в них залишилося.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Дан потягнувся до телефону:

— Дзвоню Ітану.

— Давай.

— У нас є кілька зразків, — сказав він, коли той відповів. — Більше, ніж один

Пауза.

— Скільки? — запитав Ітан.

— П’ять.

Ще одна пауза. Цього разу довша.

— Привезіть, — сказав він серйозніше, ніж раніше. — Я передам усе на експертизу.

Емілі заплющила очі на секунду.

Тепер назад дороги не було.

Вона відкрила їх і тихо сказала:

— Якщо хоча б один збіг…

Дан глянув на неї:

— То ми знайшли його.

Емілі похитала головою.

— Ні.

Вона зробила паузу.

— Тоді ми доведемо, що це не просто вбивство.

Її погляд потемнів.

— Це система.