Глава 4. Доступ

Редакція жила своїм життям.

Клавіатури клацали, телефони дзвонили, хтось сміявся над чиїмось жартом — звичайний день. Але для Емілі все це було десь далеко, ніби за склом.

Вона дивилася на екран, але не читала.

Перед очима стояло одне: тіло.

І слова Ітана — “треба перевірити архіви”.

Вона різко закрила ноутбук.

— Дан.

Він підняв голову від свого столу.

— Мм?

— Поговори з ним.

— З ким саме? — він зробив вигляд, що не розуміє.

Вона підійшла ближче.

— З Ітаном. Не тягни.

Дан зітхнув, відкинувшись на спинку стільця.

— Емілі…

— Ні, послухай, — перебила вона. — Це не просто справа. Ти сам бачив. Хтось робить усе, щоб людину не впізнали. Це не випадковість.

Він мовчав.

— Якщо були подібні випадки раніше — ми маємо це знати, — продовжила вона тихіше. — Інакше ми пишемо в темряві.

Дан провів рукою по волоссю.

— Це поліцейські архіви. Не бібліотека.

— Я не прошу копіювати справи і виносити їх на флешці, — сказала вона. — Просто… подивитися. Зрозуміти.

Він подивився на неї довше.

— Ти не відступиш, так?

— Ні.

Пауза.

— Добре, — сказав він нарешті. — Я поговорю з ним.

Ітан відповів не одразу.

Минуло кілька годин. Потім вечір. Емілі вже майже змирилася з тим, що відповідь буде «ні».

Коли телефон Дана завібрував, вона навіть не одразу це помітила.

— Це він, — тихо сказав Дан.

Вона завмерла.

— Ну?

Дан прочитав повідомлення, потім підняв на неї погляд.

— Каже… що може виділити трохи часу.

— І?

— І що це неофіційно.

Емілі відчула, як у грудях щось клацнуло.

— Коли?

— Сьогодні. Через годину.

Відділок виглядав інакше ввечері.

Менше людей, менше шуму. Світло холодніше. Коридори довші.

Емілі йшла поруч із Даном, відчуваючи, як напруга повільно наростає.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — тихо запитав він.

— Так.

— Там можуть бути… не найприємніші речі.

Вона зупинилася і подивилася на нього.

— Дан. Там уже є труп без обличчя. Думаю, я готова.

Він нічого не відповів.

Ітан чекав їх біля кінця коридору.

— Ви запізнилися, — сказав він без емоцій.

— На дві хвилини, — відповів Дан.

— Це теж час.

Його погляд ковзнув до Емілі.

— Ви впевнені, що це вам потрібно?

— Так, — відповіла вона.

— Це не історія для статті.

— Я вирішу це сама.

Кілька секунд він дивився на неї.

Потім зітхнув.

— Добре. Але є умови.

Емілі кивнула.

— Ніяких фото. Ніяких записів. І нічого звідси не виходить без перевірки.

— Домовились.

Ітан ще секунду дивився на неї, ніби зважував щось.

Потім розвернувся.

— Ідіть за мною.

Архів був у підвалі.

Повітря там було важче, ніж нагорі. Запах паперу, пилу і чогось старого, майже забутого.

Ітан відкрив двері ключем.

— У вас є година, — сказав він. — Не більше.

Емілі зайшла всередину.

Стелажі тягнулися вздовж стін. Папки. Справи. Історії.

Забуті.

— Шукайте щось схоже, — сказав Ітан. — Понівечені тіла, проблеми з ідентифікацією… щось таке.

Він залишився біля дверей.

Дан підійшов до одного зі стелажів.

— З чого почнемо?

Емілі повільно провела пальцями по корінцях папок.

Роки.

Імена.

Справи.

І раптом… вона зупинилася.

Одна папка виглядала інакше.

Старіша. Потерта. Майже загублена між іншими.

Вона витягнула її.

— Знайшла щось? — почувся голос Дана позаду.