Глава 3. Те, що не мало значення

Поліцейська стрічка жовтим контуром відрізала шматок світу від решти міста.

Емілі зупинилася за кілька метрів, вдивляючись у натовп. Люди шепотілися, хтось знімав на телефон, хтось просто стояв — як завжди буває, коли стається щось жахливе.

— Не любиш такі місця, так? — почувся голос поруч.

Вона озирнулася. Дан стояв, тримаючи дві кави.

— Не люблю, — відповіла вона, беручи одну. — Але хтось має дивитися.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Я поговорив з одним знайомим. Він тут працює.

Емілі підняла брови.

— Журналістам тепер так просто заходити за стрічку?

— Не журналістам, — спокійно сказав Дан. — Друзям.

Він кивнув у бік чоловіка в темній куртці, який стояв трохи осторонь від інших поліцейських. Той розмовляв із колегою, але виглядав зосередженим, ніби весь шум навколо його не стосувався.

— Це він? — тихо запитала Емілі.

— Так. І не задавай зайвих питань одразу.

Вони підійшли ближче.

— Ітан, — покликав Дан.

Чоловік обернувся.

Його погляд ковзнув по Емілі швидко, оцінюючи, але без зайвої цікавості. Потім повернувся до Дана.

— Ти швидко, — сказав він.

— Новини розлітаються швидше, ніж ти думаєш.

Ітан коротко кивнув.

— Це вона? — запитав він, киваючи на Емілі.

— Емілі. Ми працюємо разом.

— Журналістка, — додав він без питання.

— Саме так.

Кілька секунд вони мовчали.

Емілі відчула дивне напруження — не страх, але щось схоже. Ітан не виглядав привітним, але й відштовхуючим його не можна було назвати. Швидше… закритим.

— Що у вас є? — запитала вона прямо.

Дан кинув на неї швидкий погляд, але нічого не сказав.

Ітан перевів погляд на стрічку, за якою працювали криміналісти.

— Небагато, — відповів він. — Чоловік. Приблизно сорок-п’ятдесят. Особу не встановлено.

— Обличчя… — почала Емілі.

— Знищене, — перебив він спокійно. — Так.

Вона стиснула чашку міцніше.

— Це було навмисно?

Ітан подивився на неї довше, ніж потрібно.

— Ви ж журналістка. Як думаєте?

— Думаю, що таке не роблять випадково.

Він кивнув.

— Правильно думаєте.

Тиша повисла між ними.

— А відбитки? — не відступала вона.

— Немає.

— Тобто хтось дуже старався, щоб його не впізнали.

Ітан нічого не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Можливо.

Він дозволив їм підійти ближче, але не надто.

Звідси тіло було видно лише частково — накрите, нерухоме, чуже.

Емілі відчула, як у грудях знову стискається.

Це вже не була просто новина.

Це була людина.

— Чи були подібні випадки? — запитала вона, не відводячи погляду.

Ітан схрестив руки.

— Старі справи є завжди.

— Але такі?

Він на мить задумався.

— Можливо, — сказав він нарешті. — Треба перевірити архіви.

Емілі швидко перевела на нього погляд.

— Я можу їх подивитися?

Дан ледь помітно напружився.

Ітан глянув на нього, потім знову на Емілі.

— Це не публічна інформація.

— Я не прошу копії, — спокійно сказала вона. — Просто… зрозуміти, з чим ми маємо справу.

Кілька секунд він мовчав.

Дощ знову почав накрапати, тихо стукаючи по асфальту.

— Я подумаю, — сказав він.

Коли вони відійшли від стрічки, Емілі видихнула.

— Він дивний.

Дан усміхнувся.

— Він хороший детектив.

— Це не одне й те саме.

— У його випадку — майже.

Вона ще раз глянула назад.

Ітан стояв там же, серед людей у формі, але ніби окремо від усіх.

І раптом у неї з’явилося відчуття, яке вона не змогла пояснити.

Наче ця справа… вже має свою історію.

І вони тільки починають її розкопувати.