Глава 2. Те, що залишилося

Новина з’явилася ще до дев’ятої.

Емілі відкрила ноутбук, навіть не встигнувши зняти куртку. Кава стояла поруч, вже трохи охолола, але вона не звертала уваги.

Заголовок кинувся в очі одразу:

“Понівечене тіло чоловіка знайдено на околиці Портленда. Особу не встановлено.”

Вона затримала подих.

Такі новини траплялися. Не часто, але достатньо, щоб не дивуватися.

І все ж… щось було не так.

Вона відкрила статтю.

Короткий текст. Мінімум деталей. Поліція поки що не коментує.

Але одна фраза змусила її перечитати все ще раз.

“Через серйозні ушкодження обличчя і відсутність відбитків пальців ідентифікація ускладнена.”

— Ти це бачила?

Голос позаду змусив її здригнутися.

Емілі озирнулася. Дан стояв, тримаючи в руках телефон.

— Щойно відкрила, — сказала вона. — Це дивно.

Він підійшов ближче, нахилився над її плечем.

— “Дивно” — це м’яко сказано.

Вони кілька секунд мовчки дивилися на екран.

— Обличчя знищене, — тихо сказала Емілі. — Відбитків немає… Це виглядає так, ніби хтось спеціально не хотів, щоб його впізнали.

— Або щоб його взагалі не існувало, — відповів Дан.

Вона глянула на нього.

— Це ще гірше.

Дан знизав плечима, але нічого не сказав.

Емілі відкинулася на спинку стільця.

— Поліція нічого не коментує. Значить, або не знають, що робити… або не хочуть говорити.

— Це стандартно, — спокійно відповів Дан. — Поки немає підозрюваних, вони мовчать.

— А поки вони мовчать, хтось просто… лежить там, без імені.

Вона закусила губу.

— Уяви, що його шукають. Родина, друзі. І навіть не знають, що він…

Вона не договорила.

Дан відвів погляд.

— Ти хочеш написати про це?

— Так, — одразу відповіла вона. — Це неправильно. Такі справи не можна просто залишати.

Він кілька секунд мовчав, ніби обдумуючи щось.

— Добре, — сказав нарешті. — Тоді давай зберемо максимум інформації, перш ніж щось публікувати.

Емілі кивнула.

— Я почну шукати на просторах інтернету.

— Я допоможу, — сказав Дан.

Вона посміхнулася.

— Я знаю.

Через годину офіс наповнився звичним шумом: клавіатури, голоси, дзвінки.

Але для Емілі все звузилося до одного.

Ця справа.

Щось у ній було неправильне.

Наче це не початок…

А продовження чогось, що вже колись сталося.

А десь далеко від редакції, за жовтими стрічками поліції, тіло все ще лежало на холодній землі.

Без імені.

Без обличчя.

І без відповіді на головне питання: хто це зробив — і чому.