Глава 32. Клятва

Кінна-Тіате, столиця Недоре, Золота імперія

Дерева, прикрашені пишними кронами, малюють на тлі нічного неба хитромудрий мереживний візерунок. Під ногами стелиться тінь, чути тихий шепіт листя, що грається з вітром, майже беззвучно розгойдуються трави поміж коренів велетнів. 

Незліченна кількість магічних вогників пливе й танцює на вітру, кругом розсипаються сотні прозорих тіней. У повітрі пахне магією, це схоже на холодний, колючий аромат, що його іноді залишає після себе гроза. Але гуркоту грому немає, звуки приглушені, чути лише легкі шурхоти сотень тіней, що виконують одвічний танець. 

Зірки, як і минулого разу, мерехтять у небі, але світло їхнє не торкається величезного темного кола, вирізаного в камені. Сьогодні його замикають не тільки два ряди колон, бо позаду постає примарна завіса. Вона виткана з мороку і порожнечі, вона прямує вгору, до чорнильної глибини неба, створює ілюзію напівпрозорих стін і склепінь, оздоблених різьбленням, у ній видно арки й стрілчасті вікна, порізані тонким майстерним плетінням. І все ж над цим храмом не видно купола, його замінює бездонна чорнота, ніби стіни зливаються з небесами і являють собою одну цілісну неподільну ніч.

У центрі цього примарного храму на підлозі світиться візерунок із кількох вкладених одне в одне кіл. Лінії на підлозі пульсують у такт спалахам вогнів, але іскряться блідо-блакитним. Здається, що це всього лише малюнок, але кожне коло створює невидимий бар'єр, непомітну для ока перепону, що лякає невідомістю і прихованою міццю.

По різні боки від ліній, що світяться, стоять дві людини. Візерунок розділяє їх, не дозволяючи підійти один до одного. Візерунок з'єднує їх, не даючи піти одне від одного. Один із двох тонкий і тендітний на тлі стародавнього величного місця, другий, немов сам його частина, темний і величезний, із крилами за спиною.

Коли крилатий починає говорити, його голос чути не в повітрі, а в розумі. Він пробирає до кісток і немов заповнює собою все навколо, витісняючи думки, позбавляючи реальність значущості.

— Я, Хальвард Ейлерт Ейнар, правитель сутінкових земель, герцог Недоре, Міати й Зелених островів. Той, що носить полум'я, той, що наказує тінями, прийшов сюди, щоб засвідчити силі темряви й стихії вогню, що готовий стати наставником для цієї дівчини. Якщо ти, Йорунн, донька Каніта з роду Хольда, спадкоємиця конунга Великого Степу, прийшла сюди добровільно, щоб засвідчити свою згоду стати ученицею темряви й вогню, подолай перший кордон.

Та, кого назвали ім'ям Йорунн, підіймає очі й твердо відповідає:

— Я, Йорунн дочка Каніта з дому Хольда, спадкоємиця конунга Великого степу, свідчу, що прийшла сюди добровільно і що рішення моє непохитне. Я ввійду в перше коло і відтепер візьму на себе звання учениці темряви та вогню.

Дівчина робить крок і перетинає першу лінію. На мить бар'єр перед нею спалахує нестерпним яскраво-блакитним світлом, наче чинячи опір, а потім згасає, пропускаючи вперед і змикаючись одразу за нею.

— Чи присягаєшся ти мовчати або говорити, стояти або бігти, діяти або не діяти з волі свого наставника? Чи присягаєшся ти підкорятися йому в усьому, віддаючи свою душу, розум і здібності на служіння стародавнім силам без сумнівів, страху або провини?

— Присягаюся!

— Я ж клянуся не завдавати тобі шкоди ні словом, ні ділом, ні думкою. Присягаюся віддавати тобі всі знання і вміння в ім'я стародавньої магії, зберігаючи й примножуючи її у світі під зірками. Увійди в друге коло.

Знову спалах світла, опір, і друга перешкода залишається позаду. Тепер постать дівчини стоїть майже в самому центрі храму, і коротке волосся її злітає в боки й опадає, коли по ньому пробігають блакитно-золоті іскри.

— Чи присягаєш ти, що відтепер і назавжди сили темряви й вогню стануть для тебе єдиним законним володарем, що життя твоє пройде в служінні їм і все, що ти зробиш, буде на благо їм?

— Присягаюся!

— Увійди в третє коло.

Цього разу бар'єр спалахує і не гасне повністю. Коли дівчина крокує крізь нього, обличчя її спотворює гримаса болю, немов їй доводиться голою рукою тримати розпечене залізо. Але минає всього хвилина, і примарний вогонь зникає, а біль відступає. Тепер дівчина стоїть у самому серці храму.

Крилата тінь з легкістю долає бар'єри, пройшовши крізь них так, наче їх і не існує зовсім. Стає навпроти дівчини, підіймає до зірок тонкий кинджал, і тепер голос тіні звучить по-справжньому, розганяючи морок:

— Тут і зараз приймаю я твою присягу і кров'ю своєю засвідчую істинність своїх слів. Хай спіткає мене кара, якщо порушу я слово своє. Хай спіткає тебе кара, якщо зрадиш ти своїй обіцянці.

З цими словами крилатий розсікає долоню, але не кров тече з рани на землю, а рідкий вогонь, що розтікається чорними гладкими плитами. Потім передає кинджал дівчині й та, повторюючи жест учителя, підносить лезо до неба:

— Тут і зараз даю я присягу служіння, кров'ю своєю засвідчую істинність своїх слів. Хай впаде на мене кара, якщо порушу я слово своє. Хай спіткає тебе кара, якщо зрадиш ти обіцянці своїй.

Чорне лезо розсікає світлу шкіру на долоні, і проливаються на землю тягучі краплі, що в темряві ночі здаються чорними.

Немов у відповідь на вимовлені слова тиша навкруги вибухає невимовним гулом вітру і спалахами полум'я. Темні вихори злітають аж до неба, переплітаються зі сліпучим полум'ям, обпалюючи двох у центрі та змушуючи повітря навколо тремтіти від напруги. На мить реальність наче спотворюється і зникає в дикому вихорі зі світла й темряви, а потім високо в небі спалахує вогонь біло-блакитного кольору. Усього на мить вириває він із темряви майданчик, колони, двох людей у центрі. Потім усе зникає, і зникають магічні вогні, гаснуть лінії візерунка на гладенькій підлозі, тануть у темряві ночі примарні стіни, склепіння й арки, і немає більше ні різьблених вікон, ні могутніх колон храму темряви.

— Наші слова почуті й прийняті. Відтепер і навіки пам'ятай про це, — Хальвард більше немає спиною крил, а з її волосся більше не зриваються іскри.