Глава 31. Розповідь Віали

Зелені острови, на схід від узбережжя Недоре

Цього ж вечора Йорунн постукала в кімнату до Віали. Сестра Ульфа, щойно відчинивши двері, охнула.

— О небо! Хто зробив із тобою таке? — вона незграбним жестом доторкнулася до криво обстриженого волосся, яке безладно стирчало на всі боки.

— Це моє минуле, я просто позбулася його, — твердо відповіла Йорунн. — Дозволиш увійти?

— Звичайно... — Віала відступила, звільняючи прохід. — Семиліка богине! Треба привести тебе до ладу хоч трохи.

Йорунн байдуже відмахнулася. Навіщо метушитися і витрачати час на такі дрібниці, коли є набагато важливіші справи? Вона сіла на перший-ліпший стілець і без передмови випалила:

— Ми щойно повернулися з узбережжя. Вже чула, що там сталося?

Губи Віали здригнулися, але відгукнулася вона вкрай стримано:

— Здогадуюся.

— Ніхто з винних не вцілів.

— І не повинен був. Таким людям не місце на землі.

— Не сперечатимуся. Однак для того, що там відбулося, має бути додаткове пояснення. Для Ульфа страта тих людей була наче особистою помстою, а сам напад для правителя — немов кинутий в обличчя виклик. Віала, я знаю, що запитую про щось дуже важливе та, здається, непросте для тебе і твого брата, але маю розібратися, з ким насправді мене зіштовхнула доля і що рухає всіма вами.

Сестра Чорного Вовка підібгала губи й відвернулася, бездумно зім'яла край скатертини на столі, відсмикнула руку, притиснула тонкі пальці до скронь, немов проганяючи раптовий головний біль.

— Пам'ятаєш, одного разу я сказала, що вислухаю тебе, коли ти будеш готова? Так дивно, адже сама я не готова ділитися особистим. Мою історію не знає ніхто, крім брата, Хальварда і старшої жриці храму Семилікої. Їм трьом я зобов'язана життям і ясним розумом. Не хотілося б посвячувати в це когось іще, але ти — особливий випадок. З тобою мені доведеться бути чесною хоча б тому, що від тебе багато в чому залежить спокій і майбутнє дорогих мені людей.

***

Моя історія почалася в містечку з прекрасною назвою Калогассанд, що означає «квітучий», «вкритий квітами». Так і було. Я мало пам'ятаю своє дитинство, але те, що залишилося в моїй пам'яті, залите сонячним світлом і просякнуте ароматом рожевих фіополусів. Маленькі будинки із золотистого черепашнику і темного дерева, не більше двох поверхів заввишки, вузькі вулиці, вкриті піском і дрібними білими камінцями. І квіти всюди, багато, дуже багато квітів, бо на островах Ізміері люблять красу.

Калогассанд був містом рибалок і торговців на архіпелазі на північ від великих островів Ізміері. Ми жили біля моря, майже біля самої води. Батько тримав невелику рибальську майстерню, ремонтував снасті та гаки, збирав пастки для хитрих риб, майстрував сітки. Я добре пам'ятаю свою матір, вона була дуже вродливою, і сміх її лунав, як передзвін дзвіночків. Тато з мамою любили нас, Ульфа і мене. Усе своє дитинство ми з друзями гасали вулицями, гралися і купалися в маленькій бухті з сяйнистою бірюзовою водою. Наші острови омивали теплі течії, тому навіть зима у нас була м'якою, а сніг танув, ледь доторкнувшись до землі.

Ульф змалку вирізнявся силою та високим зростом, тож батько відправив його на материк — навчатися військової справи, коли йому виповнилося шістнадцять. Трохи пам'ятаю той день, ми всі раділи й навперебій запевняли одне одного, що одного разу Ульф прославиться. Я ж залишилася з батьками, зовсім ще дитина. А потім усе змінилося.

Наш острів завжди жив відокремлено. Ми ловили рибу, вирощували зерно і фрукти, торгували з найближчими сусідами й зрідка — з дрібними купцями. Ми пишалися своєю уявною свободою, вважали себе надто незначними, щоб зацікавити імперію. Але того року, коли все і сталося, я вперше зрозуміла, як жахливо ми помилилися.

Спочатку на невеликих кораблях до нас почали прибувати посланці з Дармсуду. Вони сходили на берег, проводили в місті кілька днів, про щось говорили з нашим головою, потім відпливали назад. Після цих візитів обличчя дорослих завжди були стурбованими.

Одного вечора всіх чоловіків зібрали на головній площі, голова міста довго щось пояснював, показував папери, радився з усіма. А вранці нам наказали збиратися, щоб покинути місто. Мені стало страшно: ніхто більше не грався на вулицях, дітей не залишали наодинці, усі мої друзі сиділи під наглядом старших. Дорослі з тривогою поглядали на чистий горизонт, немов очікували побачити там самого гнівного бога штормів. Дехто навіть відплив на човнах з майже порожніми руками. Ми теж складали лише найнеобхідніше й дуже поспішали, та все ж не встигли.

Вночі до берега підійшли найманці. Їхній напад був подібний до шквалу, тільки замість грому гримали удари мечів о щити, а замість вітру свистіли стріли. Усі, хто міг тримати в руках зброю, кинулися на причал, щоб захистити місто, але були розтоптані важкою піхотою в різномастих обладунках. Тих, хто вдався до втечі, наздоганяли стріли й списи, будинки спалювали без жодного жалю, заваливши всі двері та вікна, щоб люди не могли вибратися з пастки. Батька вбили, коли він захищав ворота. Матір — коли вона спробувала вивести мене з міста лісовими стежками. А мене... Ні, мене не вбили, але життя моє стало гіршим за смерть.

Тих, хто пережив бійню в Калогассанді, відправили на невільничі ринки імперії. Мене багато разів продавали та купували, я була хоч і юна, але вже вродлива. Не пам'ятаю, скільки господарів я змінила. Мене, як і інших дівчаток з ринку, виховували чужі байдужі люди. Нас готували до чогось, чого я не розуміла.

Мене вчили бути покірною, догоджати. Я мала здаватися чарівною, але тихою і непомітною, з'являтися за першим наказом і зникати, щойно про мене забували. На відміну від решти рабів, дівчаток утримували в чистоті й відносно добре годували. У той час, коли інших били до півсмерті, мене з подругами просто замикали без їжі та води на добу або більше.

Наші господарі добре знали, як домогтися слухняності, не зіпсувавши нам зовнішнього вигляду. Деякі нещасні все ж не витримували й закінчували життя самогубством. Але я чіплялася за примарну надію, вірила, що одного разу моя доля зміниться на краще.