Глава 29.1

***

Ранок настав неочікувано швидко, немов ночі й не було зовсім. Щось із дзвінким гуркотом впало на землю та покотилося схилом, пролунала їдка лайка й сміх. Йорунн підскочила на своєму ложі, намагаючись виринути з неприємних липких видінь, що заповнили її сни. Голова нещадно боліла, все тіло нило від довгого перегону, живіт зводило від голоду, адже востаннє вона їла вчора вдень, ще в горах. Насилу змусивши себе випростатися, дівчина зробила крок на вулицю й одразу болісно скривилася: в очі вдарило нестерпно яскраве світло дня. Біля намету маленький кухарчук метушливо збирав із землі казанки й миски, а огрядна червонолиця жінка в фартусі від душі ляснула його по заду черпаком на довгій ручці:

— Ах ти паршивець! Хто це тепер вимиватиме? Ось всиплю — порозумнішаєш! Ти взагалі під ноги дивився? 

Хлопчисько спритно ухилився від другого удару кухарки, підхопив із землі останню миску, повернувся до жінки, висунув язика, потім підморгнув приголомшеній Йорунн і дав драпака. Дівчина мимоволі посміхнулася: саме ось така буденна метушня зазвичай витягує зі стану безпросвітної печалі. Скільки б люди не втратили, з ким би з рідних і близьких їм не довелося попрощатися навіки в ці дні, необхідність дихати, їсти, пити, зігріватися змушувала вставати й братися за роботу, звільняючи втомлений розум від необхідності пам'ятати про горе.

Біля намету з'явився вартовий з місцевого патруля.

— Котра година? — звернулася до нього Йорунн.

— Восьмий дзвін уже був, міледі, — відповів він, з відвертою цікавістю роздивляючись дівчину. Йорунн із досадою зазначила, що за останній рік прокидатися в незрозумілому стані й аж ніяк не у власному ліжку стає майже звичкою.

— Де тут можна вмитися і знайти коней? Ми прибули вчора, мої речі залишилися в сідельних сумках, — сказала вона.

— Ваші сумки всередині, міледі, — сказав стражник, вказуючи на намет. — Струмок вниз по схилу, тут недалеко. І в мене наказ відвести вас до правителя, коли будете готові.

Йорунн подякувала і пірнула в рятівну напівтемряву. Сумки справді стояли біля ліжка. Нашвидку переодягнувшись і прибравши довге волосся в косу, Йорунн вирушила на пошуки води. Струмок, точніше, ціла річка, знайшовся за кілька десятків кроків від намету. Холодна вода змила залишки сну, повернувши здатність мислити ясно, тож за десять хвилин дівчина вже йшла до великого шатра в центрі табору. Воїн пропустив Йорунн уперед, охорона на вході мовчки розступилася.

Усередині шатро виявився розділений на дві частини широкою завісою, передня слугувала приймальним покоєм, задня, мабуть, була особистим простором Хальварда. З-за завіси долинали уривки розмови. Йорунн розгублено озирнулася, не знаючи, чи варто проходити далі й чи дозволено їй взагалі втручатися в поточні справи правителя. Погляд її впав на стіл у кутку, на якому було накрито сніданок. Живіт одразу нагадав про себе дзвінкою треллю. Розмова перервалася, і з-за завіси вийшли Хальвард і Ульф.

— Доброго ранку, мілорде.

З деяким полегшенням вона зазначила, що правитель мав набагато кращий вигляд, ніж учора вночі. Обличчя повернуло колишній людський вигляд, тіні безслідно розтанули, тільки очі залишилися втомленими.

— Сідай і поїж. Учора було не до того, та й сьогодні часу майже не буде: зараз відбудеться суд, потім повертаємося до столиці. Будь готова виступати одразу після полудня.

— Добре. Можу я запитати?

— Так, звісно, — Хальвард стомлено потер очі.

— Що тепер стане з жителями села?

— Їм допоможуть поховати полеглих, відновити будинки тим, хто захоче залишитися. Але думаю, що багато хто піде на нове місце. Я виділю їм охорону.

— А чому взагалі на цих людей напали? Адже це не багате місто і не фортеця, який сенс у подібній жорстокості?

— На твоє запитання є дві відповіді одночасно та жодної правильної. Але про це після і в іншому місці.

До десятого дзвону всі жителі села, хто міг стояти на ногах, зібралися на площі. Разом із ними прийшли солдати й охорона правителя. Сам Хальвард зайняв місце в кріслі в центрі, поруч із ним став Ульф, трохи позаду — сивочолий командир прикордонного загону. Бранців зігнали до купи посеред відкритого місця, вигляд у них був жалюгідний. Хальвард підняв руку, закликаючи до тиші. Усі розмови змовкли, тільки погляди погорільців були красномовнішими за будь-які слова. Ульф вийшов уперед:

— Я, командир військ Недоре, Міати й Зелених островів, Ульф Ньорд, Чорний Вовк, від імені свого правителя, а також від імені Золотої імперії та відповідно до її законів звинувачую цих людей, — жестом він вказав на пов'язаних, — у тому, що вони порушили кордони герцогства, принесли війну, кров і смерть безневинним жителям. За законами імперії винні мають бути спалені живцем на головній міській площі. Однак за наказом правителя Хальварда Ейлерта Ейнара їх повісять там же, де вони скоїли злочин. — Він обернувся до місцевих жителів. — Ви всі були свідками нападу. Чи є серед вас ті, хто хоче спростувати моє звинувачення або вироку вашого правителя?

Але над площею висіло мертве мовчання.

— Чи є серед обвинувачених ті, хто може довести свою непричетність?

І знову тиша стала відповіддю.

— Тоді, за законом і правом обвинувача, я наказую кожному відповісти за свої дії перед судом.

Охорона вивела першого з бранців уперед. Той тремтів і з безглуздою надією ковзав поглядом по натовпу. Чорний Вовк знову повернувся до місцевих:

— Є серед вас ті, хто під присягою може підтвердити винність цієї людини? 

— Я, — відгукнувся з натовпу похмурий чорнобородий чоловік із перев'язаною головою. — Клянуся небом, саме він, — його палець вказав на зв'язаного, — застрелив мою дружину.

— Я теж це бачив, — відгукнулися позаду, а потім ще й ще.

Полонений сіпнувся, втягнув голову в плечі й раптом впав навколішки, звертаючись тільки до правителя:

— Так, так, я визнаю провину, та клянуся — це востаннє. Помилуйте!