Глава 27. Темрява

Кінна-Тіате, столиця Недоре, Золота імперія

Цього вечора вона вирішила знову приєднатися за вечерею до компанії у їдальні. Виринувши з щільного кокона власних страхів, вона з подивом виявила що життя неспішно штовхає колесо часу вперед. Поїздка щось надломила в ній, пробивши в стіні відчуження маленьку, але добре відчутну тріщину. І хоча занурення у буденні справи іншої країни здавалося їй зрадою пам'яті тих, хто загинув у Великому степу, Йорунн зголодніла за нормальним спілкуванням. У ній прокинулася пекуча цікавість до навколишнього дивного і незвичного світу, а потяг до знань відчутно хитнув чашу терезів від нескінченного проживання втрат у бік нового життя.

Вона уважно слухала розмови, дивуючись, чому раніше не помічала, як ніжно сміється Віала, як гостро жартує Ульф, наскільки м'якшими стають інтонації Хальварда в такому вузькому, майже домашньому колі.

— До кінця весни у місті стане тісно. На свято початку літа з'їдеться безліч народу з навколишніх селищ, будуть пісні, музика та танці, частування. Віала, ти підеш із нами? — Ульф кинув на сестру уважний погляд.

На подив Йорунн Віала навіть не посміхнулася.

— Можливо наступного разу? — тонка рука нерухомо завмерла над тарілкою.

— Ти вже говорила так минулого року. І позаминулого теж. Давай. Якщо захочеш, я залишусь поряд на весь вечір.

— Замість того, щоб танцювати усю ніч з красунями з Міати? Я не настільки жорстока, щоб позбавляти їх твоєї уваги.

— О, не хвилюйся, в долину він потрапить набагато раніше початку літа. За кілька днів, якщо точніше: на нас чекають у гарнізоні, — зауважив Хальвард. — Але без тебе свято буде неповним. Якщо готова відмовити братові, то може приймеш моє запрошення? — Віала спалахнула і завмерла на хвилину, але все-таки кивнула. — Чудово. А на нас чекає вітер в обличчя і кілька днів далеко від високих стін та веж.

Йорунн тихенько зітхнула: промчатись зеленими стежками серед пагорбів, підставити щоки сонцю — що може бути прекраснішим? Хальвард, який уважно спостерігав за дівчиною весь вечір, миттєво вловив зміну її настрою.

— Якщо хочеш, можеш приєднатися, — запропонував він буденним тоном. — Буде великий ескорт, твоя присутність не приверне зайвої уваги.

Серце пришвидшилося: сонце, коні, подорож, свобода, хоч і мінлива! Відмовитися у неї не вистачило витримки. Декілька разів дівчина покидала столицю, супроводжуючи Хальварда. Коли правитель залишався у місті, вона разом із Віалою спускалася до храма Семилікої, допомагаючи доглядати хворих. А ще через деякий час знову пройшлася торговими вулицями, згоряючи від дитячого бажання купити на згадку якусь дрібничку. Цього разу обійшлося без небажаних зустрічей, та й мовчазна образа на те, що всі ці люди навіть не замислюються про долю, яка спіткала міста степу, поступова вщухала.

Звісно, собі Йорунн докоряла за те, що все частіше починає щиро радіти простим речам, та вдіяти із собою нічого не змогла. Якось під час відвідування лікарні храму вона ризикнула розповісти про це старшій жриці.

— Дурниці, — відрізала та. — Богиня створила нас не для того, щоб ми лили сльози з ранку до вечора. Бездіяльність і зневіра — ось, від чого варто тікати, як від вогню. Якщо можеш робити, то роби, а не страждай. А якщо не можеш, то нема чого собі душу рвати, все одно не допоможе, от і весь секрет.

— Мені здається, я їх зраджую. Тих, хто не дожив цієї весни. Що якщо я перестану сумувати, то… забуду.

— Усі ми одного разу не доживемо до якоїсь весни. Або літа. Або осені, — жриця щільніше затягла хустку, що ховала волосся, і зосередилася на перев'язці щойно очищеної рани своєї пацієнтки. — Що з того? Який сенс любити загиблих, забуваючи про тих, хто ще живий? Ти жива. Це теж варто брати до уваги.

Вона спритно затягла вузли й знаком наказала подати воду для миття рук.

— Знаєш, наша богиня дозволяє своїм жрицям багато, вважаючи, що не можна скувати рамками сухих норм і правил бурхливу та яскраву людську натуру. Хто, якщо не єдина мати всього сущого, створив любов та веселощі? Ми шануємо волю Семилікої й в танці на святі, і в обіймах чоловіків, — вона підморгнула Йорунн, — і при народженні дітей чи догляді за старими. Ми – життя. І ми повинні зберігати в серцях не лише милосердя чи рішучість, а й щастя.

Дні йшли днями, спогади про сяйво стихій стали потроху забуватися. Проте в голові засіла нав'язлива думка, що Йорунн досі практично не бачила, як проявляє себе друга половина магії правителя. Її магія.

Темрява манила і відштовхувала одночасно, спокушала, нашіптувала щось беззвучно на самому краю свідомості, голубилася до серця ніжною кішкою, вислизаючи від свідомості. Після недовгого вагання Йорунн наважилася потурбувати герцога. Хальвард не здивувався проханню, наче чекав, коли цікавість візьме гору над обережністю.

— Завтра молодик, вдалий момент, — сказав він. — Я покажу тобі місце, яке називають Тіньовим храмом.

Увечері вони вдвох спустилися через замковий сад, пройшли повз водоспад, перетнули річку широким мостом, що дугою підіймався над пінним потоком, і попрямували вздовж річища у вузьку ущелину. Місяця не було видно, тільки яскраві зорі стиглим горохом розсипалися небом. Хальвард ішов попереду, перед ним мерехтіла в повітрі маленька кулька золотистого світла, освітлюючи прихований у тіні скель шлях.

Ущелина закінчилася раптово, ніби хтось розсік ножем гори й навмисне звільнив простір, Йорунн побачила перед собою зовсім круглий майданчик шириною не менше чотирьох десятків кроків, викладений рівним чорним каменем зі срібними прожилками.

Майдан оперізувало подвійне коло колон. Внутрішнє — високе, без різьблення чи прикрас, лише з ланцюжком невідомих символів біля верхнього кінця у вигляді вінців із химерно зігнутими зубцями. Зовнішній — низький, навряд чи вищий за коліно людини, з плоскими вершинами, на яких стояли порожні кам'яні чаші. Коли Хальвард пройшов перше коло, в чашах несподівано спалахнули блакитно-білі вогники, центр майданчика відразу опинився в перехресті тіней, що сходяться точно посередині.