Глава 25. Водоспад Хеак-Нуанн

Кінна-Тіате, столиця Недоре, Золота імперія

Увечері наступного дня в кімнату Йорунн заглянула служниця:

— Лорд Хальвард просить передати, що хотів би поговорити з вами наодинці. Він чекатиме на майданчику біля водоспаду. Вас провести?

— Ні, не варто. Я знаю дорогу.

Незабаром Йорунн йшла алеями в нерівному світлі ліхтарів, вслухаючись у нестримний шум бурхливого потоку. Дивне місце для розмови, але по-своєму хороше: не лякаюче-величне, як замок, не метушливе, як міські вулиці.

Темну фігуру на фоні струменів, що біліли в сутінках, вона помітила здалеку. Хальвард стояв, заклавши руки за спину, але обернувся, ледь почувши шерех кроків. 

— Ти вже знаєш, що цей водоспад називається Хеак-Нуанн? «Сніг, що біжить» у перекладі зі стародавньої мови, — правитель злегка вклонився на знак вітання. — Води його особливо гарні навесні, коли льодовики в горах починають танути. До літа він втратить частину своєї сили та чарівності, восени стане тихим і спокійним, але до зими знову перетвориться на бурхливий потік із  сяйливою кригою та прозорими струменями. Ніщо неспроможне залишатися незмінним, навіть гірська річка. І все ж саме ця непостійність робить водоспад ще прекраснішим.

Хальвард виглядав незвично розслабленим і водночас трохи задумливим:

— Як тобі Кінна-Тіате? Вже трохи освоїлася?

— Він гарний. Але надто величезний і галасливий.

— Тебе бентежить натовп? 

— Ні, та усі ці люди надто… нерозважливі. Безтурботні. Надто поглинені своїми справами, й гадки не мають, що відбувається навколо.

— Вони ніколи не бачили війни й смертей, вони у себе вдома, під захистом стін, гір і магії. Для них ти — ще одна цікавинка, а не провісник змін.

— Я чужинка для них. Як і вони, як і все це місто чи країна — для мене.

Герцог кивнув і жестом запросив її на лаву біля обриву. Сам знов заклав руки за спину та промовив, зосереджено добираючи слова:

— Саме тому нам треба спробувати поговорити відверто ще раз. Особливо тепер, коли половина твоїх страхів минула, а інша тільки зміцніла. Мені рідко доводиться умовляти людей вислухати мене, а ще рідше — перепрошувати. Я майже забув, як це робиться.

Він повернувся і, глянувши їй прямо в очі, повільно промовив:

— Мабуть, я помилився, коли багато років тому відмовився від свідомого пошуку учня. Або пізніше, коли не став забирати тебе з Вітахольма дитиною. Не знаю, можливо, якби ми зустрілися раніше, то багатьох невдач можна було уникнути, а може, результат би залишився незмінним, і все повторилося б, — він замовк, і у вечірній тиші було чути лише гомін води, що розбивається об каміння. — Я не можу виправити минулого, майбутнє приховано від мене, все, що в моїх силах, — це спробувати змінити сьогодення. І все ж, мені шкода.

Йорунн примружилася, розглядаючи його впритул: зовсім непроникний погляд, спокійний вираз обличчя, жодного зайвого жесту чи зітхання. Якщо він і був схвильований, то нічим цього не видавав.

— Шкода, що не розв'язувати свої проблеми раніше?

— Шкода, що дозволив початися війні. Мені справді хотілося б уникнути зайвих втрат.

— Пізно ж ви заговорили про втрати, — губи її спотворила гнівна гримаса. — І знаєте, що? — вона теж встала і підійшла до нього так близько, що шкірою відчула прихований жар його магії. — Я вам не вірю.

Це прозвучало, наче ляпас. Мабуть, Йорунн варто було б виявити більшу стриманість, але вона ніби ступила в той самий гірський потік, що біг по ущелині внизу: страх і обережність змило в одну мить, а слова — злі й гострі — зірвалися з губ самі собою.

— Вам не шкода, що мій брат загинув, що міста розорені, а їхні вулиці засіяні трупами моїх родичів. Вам не шкода того, що моє життя виявилося перекресленим в одну мить, а шлях додому закритий на довгі роки. Вам навіть не буде особливо шкода, якщо мене вб'ють, достатньо, щоб моя магія не потрапила не в ті руки, правда? Але… вам шкода, що все це заважає вашим планам. Так, може, скажете відверто, без брехні й недомовок, чого ви домагаєтеся насправді?

На краю свідомості промайнула думка, що тепер вона остаточно перетнула межу дозволеного, і гнів мага зараз впаде на її голову. Але чомусь страху не було, тільки біль, що прорвався назовні. Непрохані солоні краплі побігли по щоках. Якщо хоче, хай хоч до урвища її скидає, хоч спалює на місці. Ноги затремтіли, проте вона змусила себе стояти прямо і не відвертатися.

Тим несподіваніше було побачити, як байдужість на обличчі Хальварда тане, поступаючись місцем не гніву, а… розумінню? Коли він заговорив, голос його був, як і раніше, рівним та заспокійливим.

— Це неможливо, допоки ми обоє не навчимося довіряти один одному бодай трохи.

— Я ніколи не довірятиму вам.

Вона рвучко розвернулася, щоб піти, коли відчула його залізну хватку на своєму зап'ястку.

— Ти звинувачуєш мене у своїх бідах. Однак чи я допустив вторгнення у степ? Чи я не знайшов союзників, здатних вам допомогти? І чи я мав ризикувати життям своїх воїнів, щоб захистити тих, хто навіть не попросив допомоги?

Він розтиснув пальці й продовжив перш ніж вона знайшлася, що відповісти на ці звинувачення:

— Мені справді шкода, що твій світ зруйновано. Однак ні я, ні мої люди не маємо до цього відношення. Рішення про атаку приймав імператор, і я гадки не маю, нащо він це зробив. Вихід до моря? Можливо, але імперія має узбережжя на півночі. Нові родючі землі? Теж можливо, хоча захід імперії — суцільні лани. Спроба оточити герцогство? Не можна виключити. Але всього цього замало: для аристократіі Дармсуда, для малої ради, що впливає на рішення імператора, для його воєначальників. Не знаю, чи пов'язана атака на Великий Степ з тим, що Сабір якимось чином дізнався про вашу із братом магію, чи це було трагічним збігом інтересів політики та бажання нагадати, хто керує імперією. Для мене війна за ваші землі була б непотрібною витратою сил і людей, до того ж з невизначеним фіналом. Тож нехай на моїй совісті багато важких вчинків, але крові хольдінгів на моїх руках немає, Йорунн, — вперше за довгий час він назвав її на ім'я. — Я бачу і відчуваю твій гнів, та як дочка і сестра конунгів ти маєш розуміти, що насамперед я маю дбати навіть не про свої власні інтереси, а про безпеку герцогства.