Глава 24.2

Удвох вони перетнули сад і ступили під склепіння храму. У святилищі було порожньо, ні прикрас, ні вітражів, лише білий камінь і сім статуй, що стояли у центрі по колу. П'ять білих і дві чорні. Обличчя їх були звернені від центру убік, щоб кожен міг розглянути сім проявів богині.

— Це Діва, Дружина, Мати, Воїтелька, Збиральниця, Руйнівниця та Смерть, — тихо підказала жриця. — Сім частин одного цілого. 

Йорунн повільно пройшла перед статуями, роздивляючись кожну з них.

Діва здавалася зовсім юною, майже дівчинкою, що ледве розквітала справжньою красою. Дружина була сповнена чарівності й впевненої сили, з розпущеним волоссям, у легкій струмливій сукні, складки якої немов застигли під сильним поривом вітру. Мати тримала на руках новонароджену дитину, вся її постать втілювала священну славу материнства, урочисту силу життя. Воїтелька була одягнена в кольчугу і шолом, у руці її завмер меч, за спиною — лук і стріли. Голову збиральниці вінчала корона з квітів і колосків, а біля ніг її стояв кошик з плодами. Руйнівниця застигла, низько схиливши голову над складеними долонями, в яких горіло полум'я, сукня жінки плавно перетворювалася на пінні морські вали, що закривали коліна і ступні, а пасма волосся нагадували чи то змій, чи то готові вдарити батоги.

Смерть поставала у вигляді жінки, відзначеної роками, але ще не старої, одягненої у плащ із капюшоном, який, втім, не приховував піднятого до зірок обличчя. Вона йшла вперед, не дивлячись на дорогу перед собою, трохи спираючись на дорожню палицю. Руйнівниця та Смерть були вирізані з чорного каменю з тонкими сріблястими прожилками, що надавало їм ваги й значущості. Однак ні погрози, ні злості, ні жаху постаті не вселяли. Немов живі, але заморожені невідомим холодом, вони були різними й водночас незрозуміло схожими одна на одну. Сім уособлень одного божества, сім втілень, сім шляхів.

Йорунн запитально обернулася до жриці:

— Як до неї звернутися?

— У кожного свій спосіб. Одним зручніше говорити вголос, другим — шепотіти, третім — слухати серцем. Але ти… Ти збентежена, у твоїй голові надто багато гучних думок, і ти сама не знаєш, де правда, а де обман, тому навряд чи почуєш відповідь прямо зараз: Семиліка завжди говорять тихо, — жінка підійшла трохи ближче.

— Отже, порада богині мені не допоможе.

— А порада людини? — обережно поцікавилася жриця. — Можливо я…

— Що саме розповіла Віала? — перебила Йорунн, різко обернувшись і вдивляючись в обличчя співрозмовниці. — Про мене і моє минуле.

— Зовсім нічого, хоча дещо я й так бачу: у тобі багато розпачу й люті, образи, страху. Але, здається, й сподівання на щось більше також.

— Це й лякає: надії оманливі, а втратити себе набагато легше, ніж здається. Одне рішення, одна згода — і вороття назад не буде.

— Подивися ще раз, — жриця кивком голови вказала на завмерлі постаті. — У моєї богині багато форм, але вона істинна у кожній із них. Ти можеш обрати будь-який її образ, і при цьому вона все одно залишиться собою. Як і ти залишишся тим, ким є насправді, який би шлях не обрала, як би не вчинила. Рішення та їх наслідки лише відображають нашу справжню суть, а не визначають її.

— Ви не знаєте цього напевно.

— Але й ти не можеш це спростувати. Тож якщо шукаєш поради, то ось вона: не приймай рішення у хвилини розпачу. Дай своєму серцю заспокоїтись, а розуму — охолонути.

— Простіше сказати, ніж зробити.

— Іноді просто потрібен час. Якщо потребуєш тиші та усамітнення, можеш поки що залишитися тут.

Йорунн криво посміхнулася:

— Мені не дозволять. Та й взагалі не думаю, що стіни та двері захистять від того, хто наказує тіням.

— Герцога Хальварда? — здивувалася жриця. — Він хоче заподіяти тобі зло?

— Я… — Йорунн відчайдушно намагалася зібрати докупи та вкласти у зрозумілі слова свої страхи й підозри, та нарешті здалася, — … я не певна. Частково через нього я втратила дім і все, що мені було дорого, а зараз він пропонує мені вибір, який я робити не хочу. Мене роздирає лють і ненависть, та я безсила щось виправити. Одна моя половина вимагає помсти, — вона кинула швидкий погляд на Руйнівницю, — інша ж прагне вижити за будь-яку ціну. Та якщо я виберу життя, то маю пробачити зло людині, яку майже ненавиджу.

— Прощення — найважча робота з усіх, що нам під силу виконати. Але ненависть схожа на мішок каміння за спиною: і з неї не проростає нічого доброго.

— Виходить, треба змусити себе забути власне минуле?

— Змусити — ні, — хитнула головою жриця. — Але, можливо, переглянути, адже будь-яка річ має щонайменше дві сторони. Чи можемо ми бути абсолютно впевнені, що всі наші переконання істинні?

— Інколи так. У жорстокості немає виправдання.

— Але ж буває причина. Або неминучість, яку нам залишається лише прийняти. Лорд Хальвард непроста людина, не сперечатимуся, проте його вчинки рідко бувають невиправданими. Мені здається, якщо між вами існує нерозуміння, що викликає гнів, то мовчанням та втечею під склепіння храму цього не виправити. А ось відвертою розмовою — так.

— Не хочу я розмов, — зітхнула Йорунн. — Там, де я народилася, життя було простіше: честь називали честю, а підлість — підлістю. А тепер усе стало таким заплутаним. Мені здається, що я загубилася серед сірих тіней, що сама перетворююся на сіру тінь. Не хочу зраджувати своїх принципів, але ці сумніви просто вбивають.

— Сумніви це добре, — схвалила жриця. — Перетвори їх на запитання та отримай відповіді. Дозволь собі не лише слухати, а й почути. А рішення... Рішення можуть зачекати.
 

***

На виході з храму Йорунн вже чекали. Втім, цього разу дівчина навіть частково зраділа: якщо хтось і захоче завдати їй шкоди, то точно не Чорний Вовк.

— Міледі, — коротко вклонився він і запропонував взяти його під руку.

— Випадкові зустрічі не завжди є випадковими?

— Вирішив допомогти вам знайти дорогу назад: вулиці Кінна-Тіате з незвички більше схожі на лабіринт. До того ж це прекрасна нагода підкинути пліткарям привід для балачок і позбавити вас від надто настирливої уваги незнайомців, — він рушив широкою дорогою вгору. — Так-так, не варто дивуватися: я не тільки знаю про прикру зустріч біля таверни, але й встиг побалакати з тими, хто так неввічливо лізе у ваші справи.