Глава 24.1

Залишок дня Йорунн провела, механічно виводячи на папері тонкі риски найпростіших слів мовою імперії. Це дозволило трохи заспокоїтися й обміркувати нові факти, якщо, звісно, все почуте сьогодні було правдою, а не бездоганно спланованою виставою. Отже, здається, Віала їй не ворог, та й Ульф теж. Обидва намагаються їй допомогти, не важливо, наскільки щиро, можливо — захистити, бо вона потрібна Хальварду. От тільки як хто? Як полонянка й бездумна лялька на нитках чи все ж як вільна людина та майбутній маг? 

— Ти б обов’язково дізнався правду, брате, — промовила вона, роздивляючись власне відображення в невеличкому срібному дзеркалі. Ті самі очі, вигин брів, схожа посмішка. Та вона не конунг, не Лід з роду Хольда, коронований народом з благословення предків, лише його слабка, наївна й дурнувата молодша сестра. — Здається, щоб отримати відповіді, я маю хоча б удати, що повертаюся до нормального життя. Наприклад, перестати ховатися від людей у чотирьох стінах.

На щастя, герцог на вечерю не прийшов, судячи з того, як спокійно завмерла магія Йорунн, його навіть в замку не було.

— Хочу завтра прогулятися містом, — недбало промовила дівчина, коли всі, окрім Хальварда, зібралися за столом.

— Я могла б скласти компанію, — обережно запропонувала Віала. — Показати храм Семилікої богині, площі й мости або ремісницькі крамнички.

— Дякую, краще я сама, — квапливо заперечила Йорунн.

Віала кинула запитальний погляд на брата, але той лише знизав плечима:

— Ти вільна йти куди й коли забажаєш. Тільки не загубися.

Місто зустріло Йорунн різноголосим гомоном, натовпом і абсолютним, на перший погляд, безладом. Крамниці з тканинами й інструментами, пекарні й сироварні, майстерні та кузні, широкі дороги, бруковані майже білим каменем, та вузькі провулки, пробиті прямо в скелях, вози та вершники, що снували вгору і донизу — від цього в Йорунн трохи запаморочилося в голові. Кінна-Тіате здавався велетенським мурашником, кам’яним лабіринтом, у якому легко заблукати. 

Якщо раніше Йорунн гадала, що свята в Вітахольмі збирають докупи дуже різних людей, то тепер вона мала визнати — імперія, мабуть, поглинула та об’єднала десятки народів. Бронзовошкірі, білошкірі та майже чорні люди, високі й низькі, галасливі й тихі, з волоссям усіх відтінків коричневого та рудого або вибриті наголо, вдягнені майже так, як вона сама, або закутані в багатошарові просторі покривала, що ледь не тягнулися по землі, — такого дівчина ще ніколи не бачила. 

Проте й на неї теж витріщалися, надто вже розкішне світле волосся, яке вона не здогадалася прикрити якоюсь хусткою або хоча б заплести й сховати під капюшоном, привертало увагу. Зазвичай, це були побіжні погляди жінок або молодих людей, та кілька разів Йорунн відчула наполегливе бажання озирнутися, наче хтось дихав їй у потилицю.

— Леді! Леді! — якийсь хлопчисько, схожий на звичайного жебрака, смикнув її за рукав і вказав на гостинно відчинені двері. — Леді, зайдіть у крамницю, купіть фруктів. Лише найкращі, з півдня, з самої пустелі!

— Я… — Йорунн на мить розгубилася, зрозумівши, що не має жодної монетки. Вона йшла не на торг, скоріше просто хотіла переконатися, що місто — це лише місто, і люди в ньому — хоч маги, хоч ні — залишаються звичайними людьми. — Не сьогодні. Іншим разом.

— Зайдіть, — скривився хлопчик. — Ну, що вам від того? А мені заплатять.

— Що? — похолола вона.

— Сказали, дадуть срібло, якщо я вас приведу, — терпляче, наче для малечі, пояснив хлопець. — Тут лише кілька кроків.

— Хто саме дасть срібло?

Йорунн різко висмикнула рукав з дитячої долоні й позадкувала. По спині пробігла хвиля холоду, шкіру знову дряпнуло чиїмось поглядом, цього разу неприховано-неприязним. Підкоряючись скоріше відчуттю, ніж розуму, вона озирнулася на каламутне вікно трактиру на звороті вулиці: там майнув і одразу зник прихований каптуром силует. Слова про шпигунів, підслухані напередодні, все менше здавалися виставою. Йорунн відступила ще на кілька кроків.

Хлопчисько, зрозумівши, що із заробітком не складається, зло плюнув їй під ноги:

— Ну, і йдіть, куди йшли, тільки час згаяв.

І, спохмурнівши, пішов геть. Кілька секунд Йорунн дивилася йому вслід, а потім майже бігцем попрямувала в протилежний бік. Поворот, підйом, алея, міст, перекинутий над жвавим струмком... Цією дорогою вона точно ще не йшла, але зупинитися й озирнутися чомусь було страшно. Підйом, спуск, ще один торговий ряд, площа з фонтаном, на звороті якої завмерла велична будівля з білого каменю, прикрашена вирізаними з мармуру жіночими фігурами. Людей там було значно менше, а от рослин і квітів — набагато більше. Від бруківки їх відокремлювала висока кована огорожа з зачиненими воротами.

«Храм Семилікої Богині, – раптово зрозуміла Йорунн. — Священне місце, яке напевне, охороняється». Тіло вирішило швидше, ніж Йорунн зрозуміла, що робить: рука сама собою потяглася до дзвіночка біля воріт.

— Я прийшла по допомогу, — звернулася вона до жінки, що вийшла на дзвін. — Чи можу я поговорити зі старшою з вас?

Брамниця в довгому сірому одязі відчинила хвіртку і мовчки вказала на доріжку, що веде в глиб саду.

— Туди? Не в храм? — розгубилася Йорунн, але, отримавши впевнений кивок, таки пішла вперед.

Ворота за її спиною зачинилися з тихим клацанням, відсікаючи суєту міста від володінь богині. Якщо хтось і йшов за Йорунн, йому доведеться чекати ззовні. Під ногами хруснули дрібні камінці, доріжка заклала широку петлю і вивернула убік високого купола, повністю зробленого зі скла. 

— Верховна жриця зараз в оранжереї, ви можете зайти.

Під скляною поверхнею було спекотно, пахло вогкою землею та пряними травами, наче в степу після грози. Йорунн невпевнено зробила декілька кроків та завмерла поруч з повною літньою жінкою, що стояла на колінах і порпалася в землі. Та підвела голову і, відклавши вбік невелику брудну лопатку, уважно оглянула гостю.

— Вибачте, якщо заважаю, — у спокої цього дивного місця Йорунн раптом здалося, що пережитий страх — лише гра уяви. — Не хотіла відволікати.