Глава 23. Будемо подругами?

Кінна-Тіате, столиця Недоре, Золота імперія

Увечері для Йорунн почалося нове життя. Місце, в яке вона потрапила, настільки відрізнялося від усього, що їй доводилося бачити раніше, що здивування і боязкість на деякий час затьмарили всі інші почуття. 

На ранок вона прокинулася від теплого сонячного дотику і навіть не одразу згадала, де знаходиться. При денному світлі кімната виглядала зовсім інакше: високе стрілчасте вікно дробило сонячне проміння, розкидаючи на всі боки кольорові плями від вітражів, за вікном гойдалися поки що майже голі гілки дерев внутрішнього парку, а над ними нестерпним світлом сяяли вкриті снігом вершини гір.

Тіло нило від довгої дороги верхи, від згадки про те, які чутки вже мають ширитися замком, хотілося лаятися крізь зуби. Втім, в Йорунн вистачило розсудливості визнати: зараз репутація — найменша з її проблем. А от магія, герцог, ритуал та незрозуміла загроза від імператора, якого вона навіть ніколи не бачила, непокоїли значно більше. 

Якби рік тому хтось сказав Йорунн, що її домом стане величезний укріплений замок у серці стародавнього міста в далеких горах, вона тільки розсміялася б. Ось тільки тепер стало зовсім не смішно. Бачити будь-кого дівчина не хотіла, розмовляти — тим більше, тож вирішила, що цілком може дозволити собі день роздумів на самоті. Вона навіть насмілилася наказати принести обід прямо у кімнату. Кая виконала все без зайвих питань чи зауважень, наче степовичка й справді була тут бажаною гостею та шанованою пані. Йорунн зачинила за нею двері, притулилася до них спиною й закрила очі, а потім несподівано-роздратовано видихнула самій собі під носа:

— Трясця.

Ані герцог, ані його друзі не намагалися порушити її добровільне усамітнення. Хальвард таки мав рацію: у спокійному оточенні магія не нагадувала про себе нічим, окрім легкого, майже непомітного відлуння на самому краю свідомості. Йорунн з подивом зрозуміла, що відчуває не єдину тонку ниточку, що веде до правителя, але ще кілька інших, що тягнуться кудись дуже далеко, може навіть геть із міста.

Наступного дня Йорунн наважилася вийти з кімнати. У центральній залі нікого не було, і, полегшено зітхнувши, дівчина попрямувала до виходу. Варта біля дверей пропустила її без жодного запитання, але куди йти, Йорунн не уявляла. 

— Я можу допомогти вам, міледі? — старший варти, той самий Малкон, що був із загоном герцога в горах, з’явився за спиною без жодного звуку.

— Я хотіла вийти на свіже повітря.

— Йдіть цим коридором, другі двері праворуч, потім сходами вниз до зимової галереї, там вихід у парк.

Замок виявився дивовижним. Коли Йорунн побачила його вперше, в сутінках і вечірніх тінях, він здався їй високим і потужним, але зараз, весь наповнений променями, став легким і ніби прозорим. Можливо, зовнішні укріплення виглядали непохитно-масивними, та внутрішні приміщення виходили вікнами до скелястих схилів та ущелин, звідки навряд чи можна було чекати нападу ворогів. Стін тут майже не було, їх роль виконували потужні колони, що підтримували високу склепінчасту стелю, та незліченні вікна та вітражі між ними. Йорунн обережно доторкнулася рукою до різьбленої поверхні — камінь був теплим, наче живим.

А ось весняне сонце виявилося оманливим: у парку вирував сильний холодний вітер. Йорунн мерзлякувато повела плечима, шкодуючи, що не здогадалася одягнутися тепліше. Втім, повертатися до кімнати не хотілося, і після недовгого вагання дівчина рішуче пішла вперед.

Спочатку їй здавалося, що під кронами дерев немає жодної живої істоти, але незабаром за спиною рипнув пісок, і Йорунн обернулася. Доріжкою йшла Віала, на її плечах синіла оздоблена білим хутром накидка, довге кучеряве волосся блискучою хвилею лежало на спині. Просторий розкішний одяг лише підкреслив тендітну фігуру та дуже юне обличчя, а жваві, хоча й витончені, жести скоріше пасували б підлітку, ніж шляхетній пані. Помітивши Йорунн, Віала привітно помахала рукою.

— Чудовий ранок! Не хотіла вас турбувати, але щиро рада, що ви вибралися з кімнати.

— Скучила за сонцем і повітрям.

— Правда? Це добре. Тоді, може, дозволите показати вам дещо цікаве? Тут поруч.

Вона ухопила гостю за руку й потягнула на бокову алею. Разом вони вийшли на майданчик, з якого відкривався чудовий краєвид на річку. Скелі тут різко обривалися вниз, розтинаючи воду на десятки струменів. Потік шумів і пінився далеко під ногами, піднімаючи в повітря безліч дрібних крапель, а біля підніжжя водоспаду мерехтіла яскрава веселка.

— Дивовижно, правда? Така міць, гомін річки. — Віала примружилася, підставляючи обличчя теплим променям, на її ніжно-білому обличчі заграв легкий рум'янець. — Раніше, коли я тільки-но потрапила до цього замку, часто тікала сюди від усіх. Прекрасне місце, щоб відпочити від настирливих і часом надто співчутливих поглядів. Майже таке ж затишне, як храм Семилікої Богині в місті.

Вона опустилася на різьблену лаву біля самої огорожі.

— Мені шум води нагадує про рідний дім та море. Далекий, дуже далекий дім і вже майже забутий спів прибою.

Йорунн відірвала погляд від струменів і з подивом обернулася до Віали:

— Я думала, ви з братом родом звідси, з Недоре чи Міати.

— О, ні, — посміхнулася дівчина. — Ми народилися в крихітному рибальському селищі на островах, що лежать на схід від узбережжя Недоре. Так, ми темноволосі, як міатці, і кучері в’ються, як у жителів півдня, але очі видають: синьо-зелені, штормові, в імперії такі трапляються вкрай рідко. Втім, як і ваші, сіро-зелені.

— Сумуєте за рідними краями? — Йорунн теж опустилася на лаву.

Віала змахнула з обличчя пасмо волосся.

— Іноді, хоча ми обидва намагаємося не розмовляти про минуле: це вже не має сенсу. Та я розумію, що відчуваєте ви, — задумливо зазначила вона. 

— Сумніваюся. Хіба що вас теж викрали, стерли пам’ять, обдарували небезпечною магією та поставили перед вибором, якого ви не бажаєте робити. 

Прозвучало значно менш ввічливо, ніж мало б у розмові з майже незнайомою людиною. Віала трохи зблідла, усмішка зникла з її вуст, проте в голосі не з’явилося навіть натяку на невдоволеність.