Глава 21. Нас вже чекають

Кінна-Тіате, столиця Недоре, Золота імперія

З ранку загін знову пробирався передгір'ями, старанно огинаючи невеликі села, що розкинулися між відрогами. Внизу було значно тепліше, дорога стала ширшою і зручнішою. Коні, почувши під ногами рівний ґрунт, повеселішали й затрусили з великим задоволенням. Хальвард навіть пустив свого жеребця риссю.

Весь день мандрівники то спускалися з невисоких пагорбів, то знову дерлися вгору. Ненадовго виїхали на тракт, де почали зустрічатися поки що нечасті мандрівники, переважно селяни та маленькі патрульні загони. Сільські вози намагалися посунутися убік, поступаючись вершникам шляхом. На ночівлю зупинилися в чиїйсь садибі. Хазяїн, мабуть, знав, що в нього будуть гості, бо до їхнього приїзду були готові не лише вечеря та кімнати, а й гаряча вода.

Далі звернули на невелику стежину, що швидко пірнула у гай. Тепер обабіч не було видно домівок, сама дорога звузилася і почала звиватися з боку на бік.

— А чому ви назвали своїм командиром Ульфа Ньрда, а не герцога Хальварда? — поцікавилася Йорунн в Арена на одному з привалів. — Я думала, якщо ви служите в особистій охороні герцога, то підкоряєтеся тільки йому.

— У будь-якому іншому місці імперії так і було б, — пояснив воїн. — Але традиції Недоре багато в чому відрізняються від загальноприйнятих. Наприклад, мілорд не займається безпосередньо військовими справами герцогства. Його увага віддана торгівлі, дипломатії, взаємодії з рештою імперії, життю всередині країни, всьому, що пов'язане з магією. Але не військовій справі. 

— Чому ж? — щиро здивувалася Йорунн.

— Важкі спогади, — ухилився від прямої відповіді Арен. — Колись він створив непереможну, але жахливу армію, яка забезпечила нам майже повну свободу від імператорського престолу. Жорстокі були часи, сповнені втрат, безумства та беззаконня, припинити яке виявилося складніше, ніж розпочати. Та все на світі добігає кінця, навіть роки кровопролить. Згодом герцог передав війська до рук вірних людей і відсторонився від подібних справ, зараз саме Ульф Ньйорд очолює основні сили герцогства та завідує охороною.

— Звучить дивно. У моїй країні поруч із правителем можуть бути лише люди, які пов'язали себе присягою вірності саме йому.

— У вірності Ульфа Ньорда не варто сумніватися, а отже — і в вірності тих, хто служить під його командуванням, — зауважив Арен. — Для нас служіння правителю величезна честь, багато хто мріє про це, та не всі проходять відбір та перевірки. Знаєте, як прозвали Ульфа в імперії? Чорним Псом. За безкомпромісну, як вони кажуть — собачу, вірність правителю. Таку, що не купується ані за гроші, ані за титули, ані за страх. Бачите цей знак? — він показав на срібну нашивку у вигляді дракона у себе на плечі. — Це герб особистої варти правителя, його дозволено носити лише тим, хто довів свою відданість. У Недоре ж він вважається особливим привілеєм.

— Схоже, вашому правителю є чим пишатися, — у голосі Йорунн не з’явилося й натяку на щиру захопленість чи повагу. — Віддані люди, багаті землі. Він залишить своїм спадкоємцям сильну державу.

— У нього поки що немає спадкоємців. Ні дружини, ні дітей, ні братів, ні сестер, навіть байстрюків — і тих немає, — з легким сумом озвався Арен. — Єдиним наступником його величі буде імперія.

Мандрівники поступово перетнули долину і почали наближатися до гір на західному краю герцогства. Хоча до справжніх вершин було багато днів шляху, земля вперто підіймалася невисокими хвилями, поряд з дорогою вилась стрічка невеликої річки, що весело виблискувала на перекатах. Іноді траплялися гайки, поки що без листя, але земля під деревами встигла прикраситися первоцвітами. Вдень ставало зовсім тепло, люди часто їхали без плащів, дозволяючи сонцю грати відблисками на срібних вишивках одягу.

Вечірній привал влаштували поряд із невеликим озером дивовижно-блакитного кольору. У сутінках Йорунн зважилася підійти ближче до багаття та послухати, про що теревенять втомлені воїни. Деякі слова, а іноді й цілі речення, звучали для неї незрозуміло, та жартівливий настрій читався в рухах, інтонаціях і виразі облич  людей.

— І тут я чую, що вхідні двері грюкнули, — розповідав один із гвардійців, кучерявий темноволосий базіка на ім'я Малкон. — Ну я як підскочу, трохи головою стелю не пробив, а тікати нікуди: в будинку лише один вхід, він же й вихід.

— А Вігдіс що?

— Кинулася сукню скоріше натягувати, ліжко заправляти, мене у вікно виштовхала, одяг слідом викинула, ледве стулки встигла закрити — ввалився її чоловік. Йому сусіди наспівали, що, мовляв, дружина коханця завела. Ну і давай він по дому нишпорити, мене шукати. Під ліжко заліз, у шафу зазирнув, крику було!

— А ти?

— А що я, — посміхнувся Малкон. — Сиджу в колючих кущах, дуже вже Вігдіс троянди любила садити, і мовчу старанно. Так до світанку і просидів, комарів годував, доки вони обоє не вгамувалися і не заснули.

— І що ж далі?

— А нічого. Пішов в одному чоботі, другий десь у них лишився.

— То от чому ти із заміжніми крутити перестав і троянди нікому не даруєш!

Хлопець розвів руками, визнаючи правоту співрозмовника, а слухачі дружно покотилися від сміху.

Поступово відчуття недоречності від близького сусідства з незнайомцями зійшло нанівець, Йорунн перестало здаватися, що за нею постійно стежать. Звичайно вона розуміла, що спробуй вона відійти від табору далі, ніж це було дійсно необхідно, її відразу повернуть назад. Але в глибині душі дівчина була рада навіть такій малій свободі. 

Герцог не наближався до неї, не звертався, та й взагалі, ніби забув про її існування. Вона все ще відчувала тиск його магії, але менше, наче та стала звичною незручністю й відійшла на задній план. Коли спустилася ніч, і всі заснули, Йорунн ще довго милувалася відображенням зірок на тихій поверхні озера.

Наступного ранку загін продовжив шлях. Поруч із Йорунн тепер їхав той самий Малкон, що вчора розповідав байки.

— Сьогодні ввечері ми, напевно, будемо високо в пагорбах, — примружився гвардієць, дивлячись у далечінь. — Звідти буде видно долину озер, її початок. Коли дістанемося першого, знову вийдемо на звичайну дорогу, а там пара годин шляху — і ми в столиці.