Глава 20. Дорога

Долина Міати, Золота імперія

Кілька днів Йорунн провела в болісних метаннях між скорботою, злістю та розпачем. Раз у раз в голові спливали уривки спогадів про дім, Ліда, неживі тіла, що залишалися на вулицях… Ніхто не прийшов, щоб дати спокій полеглим, оплакати їх над курганами, зібрати дари для довгої подорожі до предків. Хала, Кіт, Старий Лонхат, тривожний спів останнього дзвону… І ще чомусь згадувала дим, багато-багато гострого, гіркого диму, що повзе над бруківкою, заповнює легені, ховає обриси будинків, вулиць, людей.

Спочатку їй здавалося, що горе поглине її цілком. Хотілося вити, немов пораненій тварині, і вона вила, вчепившись руками в подушку. Проте до кінця першого дня сльози скінчилися, залишилася лише порожнеча. Втома взяла гору, і дівчина заснула. Тієї ночі Йорунн не бачила навіть кошмарів.

Наступний ранок був похмурим, хуртовина вирувала так, що світанок практично не відрізнявся від ночі. Дівчина сиділа біля вікна і дивилася, як сніжинки розбиваються об скло, липнуть одна до одної, ламають тонкі кінчики, і, здаючись напору тепла, починають танути. Що ж, вода виявилася мудрішою за людей: якщо не можна було залишатися снігом, то вона змінювалася, щоб продовжити шлях.

На зміну горю прийшов страх. Йорунн була невідомо де, поряд із людьми, яким ніким не доводилася. Вона залежала від інших, свобода виявилася недосяжною мрією. Доля її розсипалася попелом, навіть саме життя їй зберігав лише випадково підібраний у степу браслет. Якщо вона відмовиться від пропозиції герцога, навряд чи її дадуть спокій. Навіщо ризикувати та відпускати ворога, якщо можна просто вбити? Хальвард і вбив би, якби зміг. О боги! Та він навіть не намагався заперечити очевидне: вона — прикра помилка, на її місці мав опинитися справжній маг, чоловік, здатний опанувати не тільки себе, а й магію. Зі здивуванням Йорунн зрозуміла, що вмирати їй зовсім не хочеться. На зміну розпачу прийшла злість. 

— Ох, брате, якби ти був на моєму місці, ти б знав, як поводитися та що обрати, — вона притиснулася лобом до скла. — Але я хочу вижити, хочу помститися. Всім, хто розчавив мене. Всім, хто винен в падінні хольдингів. Всім, хто вважає страх своєю зброєю.

Зате тепер вона напрочуд ясно відчувала присутність поруч іншого мага. Кілька разів Хальвард з кількома супутниками виїжджав з дому і зникав за поворотом дороги, один раз наодинці спускався вниз, до водоспаду. І щоразу між ним та Йорунн наче натягувалася незрима ниточка. Чомусь дівчина була впевнена, що правитель так само може відчувати її саму, і це стало неприємним відкриттям. «Гість, полонянка, учениця, — подумки лаялася вона, — та я собачка на довгому повідцю».

Втім Хальвард казав, що вони з братом — перші сильні носії Темряви за багато років. А ще вона на власні очі бачила, як легко він керував вогнем у Вітахольмі. Якби ж неї були такі самі можливості, хіба не спалила б вона Талгата та його військо? Не вберегла б степ від пограбування, міста — від знищення, людей — від смерті та катувань? 

Магія — це влада. Вона може стати однією з магів, може бути небезпечною, непередбачуваною, могутньою та грізною, як пожежа. Покарати всіх, хто на це заслуговує. Стерти на порох кожного, на кому лежить хоча б тінь провини за розгром хольдингів.

З губ зірвався смішок і тут же потонув у схлипі. Як тільки вона дійшла до таких думок? Магія змінить її, безглуздо сподіватися, що, отримавши таку міць і такі знання, вона залишиться самою собою. Раптом вона стане байдужим монстром, для якого чужі життя — лише піщинки? Хіба можна вбивати, не ставши вбивцею? Хіба можна опанувати темну магію, не пустивши її в серце та думки? Йорунн провела рукою по лобі та відчула холодні краплинки поту. Здавалося, вона божеволіла.

А потім вітер подув із моря. У повітрі запахло сіллю, теплом та весною. З-під сіро-білого покрову показалася поверхня дороги. Час на роздуми невблаганно добігав кінця.

Напередодні виїзду до неї завітала Біргітт.

— Дозволиш увійти, Віві? — Йорунн не поправляла, нехай кличе її цим ім'ям. І відступила на крок, звільнюючи прохід.

— Звісно, пані. Це ж ваш дім.

Біргітт несміливо присіла на край крісла і замовкла, смикаючи оборки сукні. Очі жінки почервоніли чи то від сліз, чи то від безсоння. І тоді Йорунн стало дуже соромно. Так, господарі будинку лише виконували наказ і, напевно, багато про що мовчали, але чи це злочин? Вони служили своєму пану, як уміли, і при цьому допомагали Йорунн з усією можливою добротою. Та й сама дівчина прив'язалася до цих людей, почала сприймати їх як сім'ю.

Йорунн мовчки опустилася на килим біля ніг жінки й лагідно стиснула її долоні.

— Завтра я поїду геть, — тихо сказала вона. — Та не думайте, що я забула про те, що ви для мене зробили. Ваша турбота повернула мене до життя — і я вічно буду за це вдячна.

— Дівчинко моя! — Біргітт сплеснула руками й обійняла Йорунн. — Мені так шкода тебе відпускати, ти стала мені справжньою дочкою. Обіцяй, що не забудеш старих і відправиш звістку про себе за першої ж нагоди!

Вона не поставила жодного питання, а Йорунн не наважилася давати обіцянки. Поки про її таємницю знало лише кілька людей, і, зважаючи на все, вони вміли мовчати не гірше за кам'яних ідолів Великого степу. Але ж далі? Йорунн дуже сумнівалася, що надана їй свобода включала можливість надсилати листи та шукати друзів без дозволу герцога.

Вранці Йорунн спустилася у двір однією з останніх. Охорона правителя була вже верхи, сам Хальвард тихо розмовляв з Агвідом, але перервав розмову і злегка вклонився, вітаючи її. Вона знайшла сили кивнути у відповідь.

— Мила Віві, візьми — пані Біргітт накинула на плечі дівчини темно-зелений плащ, вишитий по коміру білими візерунками. — Щоб не мерзнути в дорозі, — вона відвернулася, ховаючи очі. Руки її злегка тремтіли чи то від холоду, чи то від хвилювання. — Хай буде твій шлях легким та швидким. І пам'ятай, двері нашого будинку завжди відчинені, якщо захочеш повернутися, — тихо побажала Біргітт на прощання.