Глава 19. Хальвард

Гори, східний кордон Недоре, Золота імперія

Віві бачила, як у ворота в'їхали вершники. Вони були одягнені в теплі дорожні плащі, з-під яких виблискувала зброя. У того, хто рухався першим, не було особливих відзнак, хоча за посадкою він чимось відрізнявся від інших, був впевненішим і вільнішим у рухах. Щось у ньому здалося дівчині знайомим, але думка вислизнула до того, як Віві встигла згадати, за яких обставин вони зустрічалися. Коні у членів загону були сильні, високі, явно не гірські, отже, це були люди не з села. Віві стало незатишно, холодні пазурі невиразної тривоги заскреблися десь під серцем. Спускатися донизу вона не стала.

Спершу її не турбували, але коли настав час вечеряти, у двері постукала служниця і попросила пройти з нею. Вигляд у неї був збентежений, ніби їй хотілося якнайшвидше втекти якомога далі. Коли дівчата спустилися головними сходами, служниця несподівано звернула праворуч, у бік хазяйського крила, пройшла коридором повз особисті кімнати Агвіда і Біргітт, знову звернула, завмерла біля кімнати, де Агвід зберігав мапи й книжки:

— На вас чекають, міледі.

А потім з полегшенням зітхнула та пурхнула у бік кухні. Трохи постоявши в порожньому коридорі, Віві таки вирішила увійти.

Двері відчинилися тихо. Світла у кімнаті було мало, тільки камін відкидав нерівні відблиски світла на шафи з книгами, невеликі крісла та столик. Біля каміна сидів чоловік, здавалося, він був захоплений читанням. Відчувши її кроки, незнайомець підвів очі, потім підвівся, і відблиски вогню впали на його обличчя.

Віві немов кинули до окропу. Миттєвий спалах у пам'яті — і дівчина зрозуміла, чому саме ця людина видалася їй знайомою. Вона вже бачила його суворе й владне обличчя, згадала важкий чорний плащ, шитий сріблом, вогонь, що розступався під його ногами, і темряву, що стелилася за ним по землі, наче жива тінь. Погляд його темних очей, пронизаних крихітними іскорками глибинного полум'я, був звернений на Віві. «У магії значення має все», — так здається, сказав він за хвилину до того, як забуття поглинуло її. З минулого виринуло ім’я: Хальвард Ейлерт Ейнар.

За хвилею жару тіло дівчини наче проштрикнули тисячі крижаних голок, а слідом за ними, як уламки скелі, на Йорунн посипалися власні спогади.

Дим, що затягує лінію обрію, нескінченні ряди кочівників, що котяться й котяться до мурів, будинки у вогні, вулиці, вкриті тілами мертвих. Кров на її руках, скляні очі Крісгі, коронація в палаці, святковий бенкет, усміхнене обличчя Талгата, важкі кайдани на руках, безнадійний бій на почорнілих від вогню сходах. Й крижана порожнеча в серці через втрату брата.

Вона згадала, що Великий степ був її домом, і що вона — Йорунн, дочка Каніта, остання з роду Хольда — належала цьому дому серцем, кров’ю, думками та тілом.

А ще вона згадала, як відмовилася від усього цього. Згадала стрілу, що стирчала з тіла Хали, зашморг на його шиї, посинілі губи. Руків’я свого меча в чужій долоні та чорну шкіру рукавиць на своєму обличчі. Жар. Розпечене полум’я на дні очей чужинця, пітьму та вогонь за його плечима.

Але… вона досі жива. 

Груди стиснуло нестерпним болем, дихання перехопило, ноги підкосилися, в пошуках опори вона хитнулася вбік та боляче вдарилася плечем об шафу. Хальвард не рухався, тим більше — не наближався, але й не зводив з неї погляду.

— Бачу, пам'ять повертається до тебе. Це добре, нам треба поговорити.

Йорунн схопилася рукою за полицю, щоб не впасти. У голові наляканою зграєю металися думки: вона жива, у полоні, зовсім одна, а отже, кошмар ще не закінчився. Попереду чекає шлях до столиці імперії, ганьба та неминуча смерть. Здавалося б, Йорунн змирилася зі своєю долею ще тоді, у Вітахольмі, але хіба цей чоловік не обіцяв зробити її смерть швидкою?

Вмирати на порозі власного дому було боляче, але відроджуватися тут, в чужому світі між хмарами та вкритими снігом горами, виявилося ще болючіше. Йорунн спробувала вдихнути. Вийшло погано, вона закашлялася. Не в змозі вимовити довгу фразу, дівчина видихнула лише одне слово:

— Чому?

Він не відповів, просто стояв і дивився, не намагаючись підійти. Потім нахилився над столиком, налив у келих тягучої бурштинової рідини.

— Не треба боятися тіней минулого, вони майже завжди безсилі. Сядь та випий це, тобі треба відновити сили. Повернення пам'яті після тривалого перебування під закляттям може спричинити запаморочення. Не хочу, щоб ти розбила собі голову через таку дрібницю.

Йорунн не рушила з місця.

— Підійди та сядь, — не наказ навіть, навіщо наказувати тому, хто не може не підкоритися?

На дерев’яних ногах Йорунн дійшла до крісла й сіла. Тепер відстань між нею і правителем сутінкових земель становила лише пару кроків.

— Пий, — з натиском повторив Хальвард. — Якщо боїшся отрути, то її тут немає.

Він наповнив другий келих, взяв його, зробив кілька ковтків, відійшов назад, звільняючи місце, сперся ліктем на камінний портал. У кімнаті наче застигло крижане повітря, вогонь зовсім не давав тепла. Йорунн повільно підняла келих, заплющила очі й зробила ковток. Нічого страшного не відбулося: щось тепле одразу побігло по руках і ногах, проганяючи геть крижані голки. Біль і жах почали відступати, в голові прояснилося. Вона ковтнула ще.

— Насамперед я хочу відповісти на твоє запитання. Ти ж хотіла знати, чому я не вбив тебе при нашій минулій зустрічі? Бо не збирався. Я збрехав, за це вибач. У той момент я не бачив іншого виходу, мені потрібно було зробити так, щоб ти зникла, і ні в кого не виникало питань, як і куди. Занадто багато сторонніх вух та чужих очей було довкола, майже все, що було сказано або зроблено, призначалося їм, а не тобі. І щоб позбавити нас обох довгих розпитувань: твої люди справді пішли з Вітахольма. Ми не переслідували їх, тільки супроводили на безпечну від міста  відстань. Я дотримався обіцянки.

Він замовк і повернувся до вогню, Йорунн наважилася підвести очі. Можливо, ковток бурштинового напою трохи замутив її думки, але цього разу правитель здався дівчині дещо іншим, не таким відстороненим й моторошним, як у Вітахольмі. Так, від звуку його голосу по спині, як і раніше, котився холод, а погляд важких очей так само пробирався до найтемніших куточків душі, але… В його рухах з'явилася якась втомлена неквапливість, а у виразі обличчя — задумливість. Хальвард ніби поринув у глибину власних думок, похмура сила, що в минулому буквально сочилася з кінчиків пальців, зараз дрімала, захована десь дуже далеко.