Глава 18. Віві

Гори, східний кордон Недоре, Золота імперія

Дівчина не прийшла до тями ні до вечора, ні навіть вранці. Виснажена, ледь жива, вона не реагувала ні на дотики, ні на звуки. Арен попередив, що дія закляття має закінчитись вже вночі, але дивна гостя все ще не подавала ознак життя. Трохи подумавши, Біргітт перенесла своє рукоділля в її кімнату і вмостилася в крісло біля узголів'я ліжка, тихо наспівуючи собі під ніс.

Жовте сонце ліниво дерлося по небосхилу, освітлюючи доволі похмурий краєвид за вікном. Осінь в горах швидко втрачала строкату чарівність, залишивши кольоровими тільки зелені острівці сосен, але навіть ті виглядали зараз темними та сумними.

Раніше Біргітт не доводилося виходжувати таких хворих, хіба що в далекому дитинстві, коли вона допомагала мамі з сестрами та братами. Тепер вона ледь-ледь нагодувала дівчину гарячим бульйоном. Можливо, це була лише гра світла, але Біргітт здалося, що після їжі щоки дівчини втратили землистий відтінок. «Отже, я йду правильною дорогою», — подумала господиня.

Після вечері в спальні розпалили вогонь і опустили штори, стало зовсім затишно. Кілька разів у кімнату приходив Агвід, але тільки важко зітхав і знову зникав за дверима. Коли на небі згасли останні відблиски дня, старий розвідник рішуче прогнав дружину з кімнати, щоб та хоч трохи перепочила, а сам улаштувався біля каміна з книгою, яку почав читати вголос.

На подив прислуги, що завітала навідати хвору, книга виявилася збіркою казок та легенд. Агвід читав тихо, але з виразом. Голос у нього був приємний, а самі історії занурювали у світ чарівництва та магії, і, звичайно ж, герої легенд завжди виходили переможцями із найскладніших сутичок.

Так тривало кілька днів, рани на щоці й руках остаточно загоїлися, але Біргітт почала підозрювати, що вони так і не розбудять свою дивну гостю. Та одного ранку, коли господиня звично попрямувала з в'язанням у своє крісло, дівчина поворухнулася. Вона слабо застогнала, розплющила очі, а її кулаки стиснулись, наче вона з кимось боролася. Біргітт відразу відклала рукоділля.

— Не бійся, люба, ти в безпеці, тебе ніхто не скривдить, — м'яко промовила жінка. Навіть, якщо гостя не зрозуміє значення слів, лагідна інтонація має її заспокоїти.

Незнайомка лише здригнулася і спробувала відсунутися. Спроба вийшла невдалою і ніби вичерпала всі її сили: дівчина безсилою лялькою відкинулася на подушку.

— Мила, все гаразд, просто ти ще дуже слабка, бо довго була непритомна. Але сили скоро повернуться до тебе, раз ти нарешті прокинулася.

Жінка допомогла гості підвестися і підклала їй під спину подушки.

— Мене звуть Біргітт, а це мій дім. Зараз я покличу когось, щоб тобі принесли поїсти. Це додасть сили.

На поклик тут же прибігла служниця з тацею, але дівчина ніби й не помітила чашу з ароматним питтям. Очі її ніби затягнула пелена, а погляд уткнувся в порожнечу. Біргітт зітхнула і, взявши чашку в руки, акуратно піднесла її до губ дівчини, змусивши ту зробити пару ковтків.

— Мордуючи себе голодом, ти нічого не виправиш. Ти дуже молода, отже, що б не сталося, зможеш це пережити. Пий. Тут трав'яний збір і трохи меду. І тобі обов'язково треба поїсти хоч щось.

Дівчина була настільки слабка, що не спромоглася сперечатися і покірно проковтнула кілька ложок бульйону, після чого знову провалилася в сон. Проте господарі будинку полегшено зітхнули: незнайомка житиме. Того ж вечора Агвід відправив звістку у столицю. У відповідь прийшло лише два слова: «Дякую. Продовжуйте»

Весь залишок осені та початок зими Біргітт невпинно дбала про свою підопічну. Самотнє жіноче серце, позбавлене радостей материнства, прив'язалося до гості одразу й міцно. Подумки Біргітт називала незнайомку донькою, а оскільки та наполегливо зберігала мовчання, жодного разу не відповівши на жодне запитання, навіть імені свого не сказала, назвала її Віві, що означало «жива».

Незнайомка ніяк не заперечила, хоч і інтересу в її очах не з'явилося. Вона годинами могла дивитись в одну точку. Іноді, коли думала, що її ніхто не бачить, тихо плакала в подушку. Вночі її мучили кошмари, і вона схоплювалася з криком, а потім довго ще сиділа, обхопивши коліна руками, та розгойдувалася з боку на бік, намагаючись заспокоїтися. І все ж таки молодість і життя брали своє.

Коли на землю лягли білі сніги, Віві вже могла вставати з ліжка й повільно, але самостійно, зробити кілька кроків по кімнаті туди й назад. На прохання Біргітт Агвід поставив на балконі пару невеликих плетених крісел, щоб Віві могла вибиратися на морозне повітря і вдихати цілющу зимову свіжість.

З балкона відкривався вид на гірський схил, вкритий соснами, і частково — на внутрішній двір будинку. Біргітт наполегливо намагалася зацікавити дівчину хоч чимось: носила в кімнату в'язання та плетіння, співала їй пісні, читала вголос, розповідала про життя села внизу в долині. Але Віві вперто мовчала.

Змінила все випадковість: одного разу, коли Біргітт з Віві як зазвичай сиділи на балконі після сніданку, Агвід вивів зі стайні свого коня. Зима видалася сніговою і дороги розчищали лише настільки, наскільки було необхідно. Кінь Агвіда вже застоявся і наполегливо вимагав дати йому розім'ятися. Він нетерпляче бив замерзлу землю копитом і невдоволено фиркав, скаржачись господареві на несправедливість.

І тут Віві, яка зазвичай просто дивилася в порожнечу, повернула голову і з цікавістю подивилася на довгоногого красеня. Кінь в Агвіда був статний: сірий у біле яблуко, з довгою, шовковою, майже чорною гривою і таким же чорним хвостом. Ноги теж відливали чорним, через що на тлі зимового пейзажу кінь набував певної схожості з деревом, скритим снігом. Віві дивилася, явно зачарована граціозністю тварини, і це не сховалося від Біргітт.

— Хочеш, я допоможу тобі спуститися вниз? — спитала вона м'яко. — Тут зовсім недалеко, ти вже впораєшся.

І, отримавши такий бажаний кивок, Біргітт радісно підскочила.

— Почекай нас, — крикнула вона чоловікові, перегнувшись через бильця балкона.