Глава 17.1

Гість усміхнувся і спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Ціную твоє вміння поставити правильні запитання. Відповіді: так і так. Думаю, що незабаром ви зможете поговорити з герцогом особисто, якщо ти, звісно, згоден на переїзд у глуш.

— Незабаром? Ти хоч знаєш, скільки часу займає будівництво?

— Багато, тому я почав готуватися заздалегідь, — хитро посміхнувся співрозмовник. — Ризикну припустити, що тобі сподобається мій вибір. Не на самій вершині, річка поряд, гарний водоспад, тиша. І перевал у пів години повільної їзди. Вигляд звідти приголомшливий, — замріяно закінчив він.

— Послухай, адже я ще не погодився. Я вже немолодий, щоб грати в подібні ігри. Та й із дружиною треба поговорити.

— Поговори, зрозуміло. Пані Біргітт може навіть прогулятися туди та оглянути нове місце, я виділю їй візок та провожатого. Заодно вивчіть околиці, у сусідніх селах скоро буде ярмарок.

— А чому саме я? Я старий та своє відслужив, серце іноді б'ється без причини, коліна на погоду болять... Та й, певен, серед твоїх хлопців знайшлися б досить мовчазні й надійні люди.

Зеленоокий трохи помовчав, ретельно підбираючи слова, потім відповів:

— Серед моїх хлопців багато спритних, розумних та кмітливих. А надто балакучих і зовсім немає. І все ж я хочу, щоб ти подумав над моєю пропозицією. У тебе дуже пильні очі, командире Агвіде, — останні слова він виділив особливою інтонацією, — і, бачиш, ти набагато більше за багатьох. Ти досвідчена людина, у твоїх діях я певен, мабуть, більше, ніж у своїх власних. Не хочу тебе бентежити, але настає неспокійний час, новини іноді приходять дивні, часом страшливі. Щось назріває, щось чимале, й пахне це кепсько. 

— Знову ясновельможний Сабір? І чого йому в його золотому палаці не вистачає?

— Важко сказати напевне, але справа не тільки в Дармсуді. Розбійники підібралися до узбережжя, посланці імператора нишпорять серед островів. Мені потрібні очі та вуха скрізь, де тільки можна. Але один я не впораюся, допомога людини з досвідом не завадить. Ти пройшов не одну колотнечу і вибрався цілим і неушкодженим. Я пам'ятаю, як ти ганяв нас, ще зовсім зелених молодиків, по лісах навколо застави, як навчав шукати підказки навіть у русі повітря та шелесті листя. Твоя наука стала мені у пригоді. Так, я розумію, що пропоную відмовитися від заслуженого відпочинку, і зрозумію, якщо ви з дружиною вирішите залишитися в якомусь селі, але хоча б спитати мушу. 

— А що скажемо сусідам? — поцікавився він. — Адже без причини заводити заїжджий двір осторонь дороги ніхто не стане, а господарство, я так розумію, буде немаленьким.

— Будинок, стайні, кузня, склади для запасів. І ще птахи, на випадок, якщо новини треба буде відправити дуже швидко, — Агвід здивовано свиснув. — І, звичайно, невеликий садок, щоб чарівній Біргітт не було сумно.

— Не дуже схоже на тихе життя в глушині.

— Ти начальник гарнізону у відставці, заможна людина. Маєш право на деякі чудасії, можеш хоч корів розводити, хоч квіти продавати.

— Отже, дивак-вояка?

— На кшталт того.

— Сам я не впораюся з такою купою справ. А вже кузнею точно повинен завідувати досвідчений майстер, чи тобі не знати.

— Знаю, тому людей підбиратимемо разом. У мене є на прикметі кілька. І з утриманням будинку Біргітт знадобиться допомога: прачка, куховарка, пара служниць, садівник, конюхи. Влаштовує тебе така пропозиція?

Старий комендант докірливо похитав головою.

— З таким натиском як відмовитися? Ти ж все вже продумав і вирішив, мені тільки погодитися залишилося.

— Ні, командир Агвід, — похитав головою зеленоокий. — Рішення приймати лише тобі. І відмовою ти не образиш ні мене, ні когось іншого. Поговори з дружиною, розкажи їй все, як є. Вона розумна жінка і допоможе ухвалити рішення.

— Коли тобі потрібна відповідь?

— А коли ти можеш її дати?

Агвід задумливо постукав пальцями по підлокітнику.

— Думаю, кілька тижнів вистачить. І я дійсно хочу подивитися на це місце, перш ніж вирішити остаточно.

Вечірній гість кивнув і підвівся з крісла.

— Я чекатиму на твоє рішення, старий друже. Завтра ж пришлю людину, яка покаже дорогу.

Агвід теж підвівся і міцно потис руку колишньому підлеглому, а нині першому воїну і воєначальнику Недорі та Міати. Провівши гостя, старий ще деякий час посидів перед каміном, заплющивши очі й згадуючи щось давно минуле, а потім піднявся до дружини в спальню. Пані Біргітт сонно потяглася і, не розплющуючи очей, притиснула чоловіка до себе. Агвід обійняв дружину і, вдихнувши її тепло, спокійно подумав, що, може, непогано було б втекти від усіх якомога далі та провести решту життя в обіймах коханої жінки.

Наступного ранку колишній комендант довго мовчав за сніданком, не знаючи, як підступитися до нелегкої розмови про службу. Він наполегливо і зосереджено розмішував мед у чашці з чаєм, не помічаючи, як дружина ховає лукаву усмішку в очах і вдає, що нічого не відбувається. Коли мовчання затяглося на непристойний час, пані Біргітт не витримала і, сівши навпроти чоловіка, відібрала в нього ложку разом із чашкою.

— Та не мовчи вже, й досить мучити це порцелянове створіння. Бачу ж, що хочеш поговорити, а з чого почати, не знаєш. Що запропонував тобі Ульф Ньйорд, що тепер ти очі від сорому ховаєш?

Агвід як у холодну воду пірнув:

— Пропонує повернутися до роботи на посаді небо знає кого: чи то командира розвідників, чи то контрабандиста.

Біргітт посміхнулася:

— Чоловіки — як діти, не здивуюся, якщо ви вже змовилися за моєю спиною. Що ти відповів?

— Що мені треба подумати та обговорити з тобою.

— То обговори, — її очі посміхалися. — Я знала, за кого йшла заміж. Розвідники не бувають колишніми. Як і воїни або коменданти. Питання було лише в тому, скільки часу ти витримаєш без авантюр. То що саме тобі запропонували?

— Переїзд у гори, будинок, господарство та гостей, про яких ніхто не повинен знати.

— Завжди хотіла пожити в горах, — замріяно сказала Біргітт. — А старість поруч із родичами може почекати ще років із десять-п'ятнадцять. Але куди саме? Ти вже був там раніше?