Глава 17. Гірський будинок

Кордон Недоре, гори на сході Золотої імперії

Процесія нарешті досягла воріт і повільно втягувалась у не дуже просторий, але затишний двір. Тут, високо в горах на краю лісу та неба, будинок виглядав майже іграшковим. Усього три поверхи, маленькі декоративні вежі біля воріт, ряди вікон житлових кімнат, стайня, кузня і пара комор для їжі. Сніг на перевалах лягав рано і тримався до середини весни, торговці з сіл у долинах іноді не могли дістатися сюди більше місяця, тому господарі гірського будинку завжди тримали комори повними.

До перших хуртовин залишалося ще декілька тижнів, але холодний вітер з вершин встиг набриднути всім у загоні. І люди, і коні хотіли в тепло, ближче до вогню, якомога далі від близьких дощових хмар та туману.

Чоловік, що їхав на чолі загону, спішився, віддав поводи конюху і підійшов до господаря будинку, що чекав на ґанку. 

— Командире, — шанобливо привітався він, потім вручив листа з важкою чорною печаткою. 

Хазяїн розкрив послання одразу, прочитав, махнув рукою слугам, щоб ті допомогли мандрівникам розсідлати коней і внести речі. Потім узяв посланця під руку і разом з ним підійшов до критого воза.

— Це наша гостя? Мілорд пише, ви розповісте, як нам поводитися з нею.

— Так, це вона. Поки міцно спить, закляття забуття. Вона надто багато пережила останніми днями, їй потрібен відпочинок. Коли прокинеться — нічого не пам'ятатиме, навіть власного імені. Втім, можливо, це навіть на краще. Нехай поки живе тут, у безпеці та спокої, вона потребує захисту, нехай відчує сімейне тепло та затишок домашнього вогнища, тоді минуле життя розтане нічним кошмаром. Фізично вона майже здорова, але чужа свідомість непідвладна нікому. У правителя є плани щодо неї, якщо до весни її воля і розум пробудяться, вона житиме. Однак поки що рани надто глибокі, постарайтеся утримати її від непоправних вчинків.

— Як мені до неї звертатися? Вона розуміє нашу мову?

— Ні, поки що ні, доведеться навчити. Ім'я вигадайте самі. Весною за нею прибудуть, тоді вирішиться її подальша доля.

Господар будинку дивився на бліде змучене обличчя з глибоко запалими очима. Дівчина не рухалася, навіть дихання було не чутно. Розкішне світле волосся деінде було обпалене, на руках і щоці темніли сліди від ран, неглибоких та добре залікованих, але таких, що не отримаєш в мирному житті. До того ж вона схудла настільки, що вилиці стирчали крізь тонку бліду шкіру. 

Дівчину було шкода. Рідних дітей у господаря дому не було, хоч усе життя йому хотілося завести велику родину. На жаль, не склалося, що тепер казати? В юності він, тоді ще просто хлопець на ім'я Агвід, вступив на службу в глухому і забутому богами куточку імперії, щоб заробити трохи грошей. Доля повернулася так, що провести в армії йому довелося майже усе життя.

Ішов на відпочинок Агвід у званні начальника фортеці Утта, що в Недоре, оточений загальною повагою та любов'ю підлеглих. Залишивши службу, він ненадовго перебрався до столиці, власним коштом купив двоповерховий будинок із садком, одружився з усіма шановною вдовою, завів господарство. Але, проживши в міській товчії та метушні близько п'яти років, почав умовляти дружину продати будинок і перебратися в тихіше місце. Та трохи здивувалася, але вирішила, що можна поїхати ближче до родичів у долині. Подружжя вже почало шукати нову оселю в одному з численних сіл у зеленій і повноводній Міаті, як одного вечора до них у двері постукав давній друг, побачити якого ні старий вояка, ні тим більше його дружина аж ніяк не чекали.

Проте несподіваний гість не завжди виявляється небажаним. Стрункий темноволосий красень схилився у витонченому поклоні над пухкою ручкою господині, збентеживши її довгим лукавим поглядом зелених, наче море літнього вечора, очей. Біргітт, господиня будинку, залилася рум'янцем, але, не забувши про пристойність, запросила гостя до столу: якраз подали вечерю. 

Стіл був накритий білою накрохмаленою скатертиною, на вікнах у горщиках гордо височіли дивовижні бузково-жовтогарячі квіти з південних країв імперії, у буфеті тьмяно блищав посуд, а в каміні затишно потріскував вогонь.

Що-що, а готувати господиня дому вміла та любила. Сьогодні на столі димився горщик із розсипчастою грибною кашею, у кошику тіснилися, спокусливо виставивши рум'яні золотаві боки, свіжі булочки, на тарілках лежало запечене м'ясо та тушковані овочі. У невеликому глечику темно-зеленого скла стояла ялівцева наливка, яку Агвід робив за рецептом, вивіданим в одного хитрого шинкаря в північних горах ще за часів служби. Чи то завдяки цій самій наливці, чи то завдяки гостинності господарів, вечеря перетворилася спочатку на дуже пізню вечерю, а потім вже зовсім на нічні посиденьки. Коли годинник пробив опівночі, Біргітт побажала чоловікам добраніч і піднялася до себе.

Агвід загасив зайві свічки й запросив гостя перебратися в низькі плетені крісла ближче до каміна. Трохи помовчавши й прислухавшись до шурхоту дерев за вікном, він почав розмову:

— Я вдячний, що не забуваєш старого друга, Ульфе. Ну й знаменитим ти став, чого про тебе тільки не розказують в місті! А я ось, — він розвів руками, наче перепрошував, — грію старі кістки біля вогню. Багато води витекло з того моменту, як ти, худий і наляканий, але все одно зухвалий, переступив поріг моєї фортеці. 

— Не так вже й багато.

— Е, доживеш до мого віку — зрозумієш, про що я. Та деякі речі, як і звички, не міняються з часом. Ти ж не просто навідати старого зайшов, так?

Ульф Ньорд анітрохи не зніяковів.

— А як і просто? Де я ще зможу посидіти в теплі та затишку, як не у твоєму домі?

— Щось не віриться, — засумнівався Агвід, — що нема кому дати притулку першому воїну герцогства. Розповідай, навіщо завітав, час уже пізний.

— Так само не любиш розмови ні про що?

— Так само не терплю, коли важливу справу на потім відкладають, — буркнув господар і поставив келих на низький столик перед каміном. — Давай про головне поговоримо, а потім і пожартувати не соромно буде.