Глава 16.1

Хольдінги не відповіли й навіть не ворухнулися.

— Зрозуміло, — криво посміхнувся він. — А ти, пані? Ти готова опустити зброю, щоб поговорити? До речі, я пройшов довгий шлях, щоб зустрітися саме з тобою, — він замовк, даючи Йорунн час обміркувати сказане. — Чи ти так налякана, що язика проковтнула?

— Я не знаю тебе, — відповіла вона. — Чого б мені раптом боятися людини, яка навіть ім'я своє соромиться назвати?

— То новий хан не сказав, хто я? — голос незнайомця став трохи задумливим. — Можливо, він і правий, моє ім'я мало означає для степу.

— А моє — багато. Перед тобою Йорунн, дочка Каніта, і знову повторюю: я не знаю тебе. Відійди з мого шляху.

— Ні. Складіть зброю, — чоловік у чорному не зрушив з місця. Погляд темних очей тиснув, майже розчавлював, опиратися наказу чужинця було шалено важко. Не через страх чи гордість, мабуть, через розуміння, що бранцям дійсно нічого не змінити. — Поступіться, це єдина можливість залишитися живими.

Йорунн лише міцніше стиснула руків'я меча. Щоб просто відповісти їй довелося зібрати всю зухвалість, що ще залишалася в запасі:

— Навіщо жити тим, хто втратив все? У нас немає дому, у нас відібрали свободу, якщо здамося зараз — нас стратять у найганебніший спосіб. Але ми все ще можемо померти з гідністю. Скажи своїм людям, хай стріляють.

— Померти з гідністю? — губ чоловіка торкнулася неприємна усмішка. — Ти помиляєшся, дівчинко. Ви й цього не зможете, — він зробив ледве помітний рух пальцями, і в його руці з'явився довгий батіг, сплетений з вогню та темряви. Мить — і він, мов живий, злетів у повітря та стиснув кінцем горло Хали. Той упав навколішки, намагаючись розірвати примарний зашморг на шиї, та його пальці лише безпорадно зісковзували. Хала задихався. По плитах побігли тонкі струмені вогню, відокремлюючи жертву від інших.

Пролунали здивовані вигуки, дехто з хольдингів позадкував, дехто вилаявся, навіть Кіт зблід, немов крейда, та закляк на місці. Скільки б казок про магів не чули в Великому Степу, бачити щось настільки химерне нікому не доводилося. 

Губи Хали посиніли, Йорунн кинулася було до нього, але полум’я застережливо дохнуло нестерпним жаром: не лізь. Дівчині залишилося тільки з жахом дивитися на друга, що вже почав втрачати свідомість та хилитися набік. Не витримавши, Йорун обернулася до незнайомця та вигукнула з мольбою:

— Досить! Та досить вже!

Чоловік жестом розвіяв зашморг, полум’я згасло. Хала, хапаючи ротом повітря, сперся обома руками о землю і зайшовся в важкому кашлі. Йорунн встала біля нього навколішки, відчуваючи нестерпне полегшення від того, що може доторкнутися до знайомих рук, заглянути в очі, допомогти хоча б тим, що знаходиться поруч. Але незнайомець продовжив:

— Якби Талгат бажав вашої смерті, то вже б вбив. Впевнений, в нього є домовленості з людьми імператора, тому, якщо цікаво, розповім про подальші події. Вас відправлять в імперію як воєнний трофей, доказ його перемоги. Якщо переживете виснажливу дорогу до Дармсуду, все, що ви бачили тут, буде здаватися дитячим жартом. Тебе, юна правителько, роздягнуть та, як дику тварину, проведуть на мотузці через все місто, показуватимуть на ярмарках та ринках, публічно принижуватимуть у настанову непокірним. Можливо, змусять дивитися на катування та страту твоїх людей, а можливо, змусять вбити їх власноруч. І коли твоя воля обернеться на порох, коли твій розум остаточно затьмарять відчай та покора, тебе віддадуть до рук катів. О, в імператора чудові кати: ти відчуватимеш свою смерть довгі години чи навіть дні. Після твоє тіло буде виставлено під міською стіною, поряд із трупами вбивць та злодіїв. Ніхто не прийде, щоб поховати твої останки у землі, ніхто не зробить курган і не вкладе у твої руки хліба, щоб ти могла нагодувати коня, що забирає душу до предків. Ти зникнеш зі світу, як зникають з часом навіть непорушні скелі, і жодна людина не наважиться вимовити вголос твоє ім'я.

Йорунн здригнулася і закусила губи. По грудях розлився холод і похмура впевненість, що все сказане від першого до останнього слова — правда. Вона повільно роззирнулася навколо: лише вогонь, руїни та силуети ворогів. Місто знищено, військо розбите, брат мертвий, тож, може, не варто ховатись від долі? Вона надто втомилася боятися та тікати, виявляється, межа є навіть у страху, а за ним не залишається нічого, крім сірої байдужості. Йорунн дала знак своїм людям, щоб ті допомогли Халі підвестися.

— Навіщо ці розмови? — Звернулася вона до людини в чорному. — Якщо збираєшся вбити, то вбивай. Якщо хочеш передати до рук свого імператора чи хана Талгата, спробуй взяти живими. Якщо ж ні, кажи прямо, навіщо прийшов.

Незнайомець окинув її довгим поглядом.

— А в тобі справді щось є, — зауважив тихо. — Кидаєш виклик, стоячи в лахмітті, огризаєшся, хоч повністю програла, гарчиш, як дикий звір, хоча обома ногами потрапила в капкан. Це кумедно. — Він кивнув у бік уцілілих супутників Йорунн: — До них мені немає справи. Помруть вони чи виживуть — не моя турбота. А ось ти – інше діло. Склади зброю, і я дозволю твоїм людям піти.

— І що ж у мені такого особливого?

— Яка різниця? Чи це вплине на твоє рішення? — невесело посміхнувся він. — Втім... Кров. У ній прихована давня сила, що дісталася тобі помилково. Вона має належати тільки мені, от і все. Зрозуміло, якщо ти відмовишся, я все одно отримаю бажане, але твої друзі точно загинуть.

Він невідривно дивився їй у вічі. І знову, як тоді, за першої зустрічі, Йорунн не змогла відвести погляд, відчуваючи, як щось усередині неї вигоряє, ламається, знищуючи волю до опору. А потім вона обернулася до супутників. Їхнє життя в обмін на її смерть. Не така вже й велика плата, адже інакше загинуть усі.

— Чому я маю тобі вірити?

— А що тобі залишається?

— Ні! Не смій! — пролунав хрипкий шепіт Хали, який першим зрозумів, що рішення вже прийняте.

— Пані, — втрутився Кіт. — Не вірте йому, то пастка, — голос його був твердий. — Ми не зрадимо вас, не купимо своє життя ціною вашого.