Глава 16. Битва на сходах

Вітахольм, Великий Степ

Лонхат мав рацію: двері вдалося легко зняти з петель. Караульні були п'яні настільки, що навіть не прокинулися, поки з них стягували зброю та зв'язували. На вулицях мерехтіли смолоскипи, під ногами валялися недоїдки та глеки з-під вина, поруч покотом спали нетверезі кочівники. Здаля долинули жіночі крики, сповнені безсилого жаху та болю, від яких Йорунн на мить заклякла — не зрозуміти, що там відбувається, було неможливо. Але крики швидко потонули у хриплому співі, ближче до палацу конунга «веселощі» йшли повним ходом. 

Біля складів стояла тиша. Світла було занадто багато, доводилося бути обережними. Перебіжками від одного темного кута до іншого, бранці стали пробиратися до стайні. Хала і Кіт мовчки перезирнулись і зникли біля заднього вікна вартової комори. Кілька хвилин нічого не відбувалося, потім пролунав удар тіла, що впало, і обидва юнаки, живі й неушкоджені, з’явилися на порозі.

— Тут є їжа, півдесятка щитів, мечі, — одними губами сказав Кіт. — Беремо, скільки зможемо, але так, щоб коні не надто втомлювалися.

Йорунн теж ковзнула у прочинені двері вежі й з насолодою переодяглася в чисті речі, які зберігали тут вартові. Залиті вином і вимазані їжею ганчірки вона з ненавистю закинула в дальній кут. Зібравши найнеобхідніше, трійця рушила туди, де в темряві завмерли люди та коні. Лише кілька хвилин відокремлювало їх від рятівного спуску в ущелину за північною стіною.

Вогонь, що раптово спалахнув, немилосердно вирвав з тіні постаті втікачів і ряд дозорців, одягнених у чорні плащі. Пролунав голос, що сповіщав тривогу незнайомою мовою, за ним ніч розірвав сильний і різкий звук сигнального рогу, йому відповіли здивовані, хоча все ще хмільні голоси кочівників.

Їх таки помітили.

Йорунн ледь не застогнала в голос, відчуваючи, як тане надія. Коло ворогів стрімко звужувалося, на кожного з бранців приходилося не менше трьох-п’яти кочівників. Хтось свиснув, коні стали дибки та рвонули в пітьму. 

— Ні-і-і! — зірвалося з губ Йорунн та безсило згасло в напруженій тиші.  

Кіт і Хала переглянулися, вийшли вперед і оголили мечі, маючи намір захищати свою пані до останнього подиху. Дівчина упіймала погляд Хали, кинутий через плече, і похолола: він точно не стане свідком її загибелі, бо збирався загинути раніше. Один за одним її супутники виходили вперед, утворюючи живу стіну. Вона мовчки стиснула губи.

— Щити!

— Стріляй! — пролунало майже одночасно.

Лучники били жорстко, одразу на смерть. Відстань була до смішного малою, а світла вистачило б навіть недосвідченому новобранцю. Перші стріли врізалися в деревину, відколюючи щепи, наступні знайшли цілі крізь щілини. Хала захитався одним із перших. Вістря пройшло під ліктем, пробило одяг і увійшло у ліву половину живота. Хлопець охнув, випустив меч і з подивом дивився на держак, що стирчав з тіла. Йорунн до болю прикусила долоню, щоб не розплакатися.

А потім вцілілі бранці кинулися в останню, запеклу та безнадійну атаку. Вони билися так, як ніколи раніше, та все ж гинули. Удари сипалися з усіх боків. Неможливо було стежити, хто зміг ухилитися, а хто впав на землю із розпоротим черевом чи дірою у грудях. Лонхат улучив момент, підібрався до Хали та, зламавши держак стріли, вирвав її геть. Потім підхопив юнака під руку і потяг назад.

Йорунн, Кіт і десяток тих, ще залишилися живими, відступили до сходів, що підіймалися до бокового двору палацу. Несамовитим зусиллям їм вдалося відкинути ворогів на десяток метрів. Піднімаючись, Кіт перекинув униз чаші з запаленою олією. Рідкий вогонь потік по білому каменю, випалюючи все на своєму шляху і відсікаючи переслідувачів від жертв.

Нападники з жахом відсахнулися. Хольдинги кинулися нагору, сподіваючись встигнути зайняти зручну позицію, але змогли дійти лише до неширокого рівного майданчика на середині підйому. Шлях далі виявився перегороджений руїнами спаленого будинку, через які було не перебратися.

Втікачі виявилися відрізаними від усіх доріг.

Йорунн була впевнена, що жити їм залишилося лічені секунди, адже позаду за стіною вогню залишилися лучники. Напевно, вони тільки й чекають на наказ. Але стріли так і не зірвалися, нападники застигли, підкоряючись уривчастій команді. Втомлені й розгублені втікачі озирнулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хала важко дихав, затискаючи рукою закривавлену рану в боці, але продовжував закривати Йорунн своїм плечем.

А потім крізь гул вогню почулися чиїсь важкі кроки. Наче в трансі Йорунн проштовхалася вперед, обминаючи своїх супутників, і побачила, як полум'я притихло, його язики притиснулися до землі й відступили під ногами людини, що увійшла в півколо світла. 

Вогонь не торкнувся ні його чобіт, ні одягу, але щойно незнайомець підійшов ближче до втікачів, злетів на повний людський зріст, обпалюючи хольдингів нестерпним жаром. Нерівне золотисте світло окреслило риси обличчя: жорстко зімкнуті тонкі губи, чорні очі з золотими іскрами на дні зіниць, рівний ніс, високий лоб, гладко виголене підборіддя. Мабуть, його можна було б назвати привабливим трохи небезпечною, хижою красою, якби не відбиток абсолютної байдужості у виразі очей.

Незнайомець не мав при собі зброї, але якимось звіриним чуттям Йорунн зрозуміла, що йому не обов'язково оголювати меч, щоб убити.

— Опустіть зброю, — спокійно сказав він мовою народу Хольда, розглядаючи яскраво освітлених втікачів. Знайомі слова, злегка змазані незвичними для степу інтонаціями, здалися неприродно викривленими. — Ви могли б розраховувати подолати когось з цих немитих дітей степу, але проти мене у вас немає жодних шансів.