Глава 15.2

***

Невдовзі з площі долинули крики:

— Слава Талгату! Хай править він вічно!

— Слава кочівникам!

— Геть загарбників! Спалити хольдингів! У вогонь усіх!

— Слава переможцю!

П'яні чоловіки кричали й били в щити й барабани, хтось дмухав у верескливі ріжки, інші просто вили, створюючи воістину невимовний галас. Талгат насолоджувався славою та любов'ю свого народу. Він прийняв з рук нойона хулайд величезний кубок і, осушивши його до дна, кинув на сходи перед палацом. Потім підняв праву руку вгору, показуючи, що хоче говорити. Натовп стих, шанобливо слухаючи правителя.

— Вчора, друзі мої, ми здобули велику перемогу. Понад триста років минуло з того часу, як проклятий волоцюга без роду і племені, загарбник і руйнівник Хольд прийшов у ці землі та розбив наших предків. Через нього і його нащадків, яких він наплодив, мов бродячий пес, ми залишилися віч-на-віч з жорстокою долею. Через хольдингів позбулися слави й багатств, блукали по безлюдних землях, знаходячи їжу там, де інші здохли б з голоду. Поки загарбники насолоджувалися зеленими травами Великого степу, ми, забуті всіма, жили в злиднях. Але це не зламало нас, навпаки, зробило сильнішими, ніж коріння дерев у пустелі. — У натовпі почувся схвальний гуркіт. — Ми стали непередбачуванішими за вітер! — підвищив голос Талгат. — Небезпечнішими за зимову бурю! Наші руки — важчі за меч, наші стріли — швидші за блискавку. Наша воля — сила пращурів, наша кара — страшніша за пожежу! Ми помстилися за триста років принижень і образ! — Натовп уже ревів, майже не розбираючи його слова. Талгат знову підняв руку, закликаючи до тиші.

— Ми знищили та розігнали війська хольдингів, не залишивши майбутнього ні юному конунгу, ні його сестрі. Сьогодні ви побачите, як я завершу справу, розпочату нашими батьками: зітру на порох останню кров роду Хольда і стану єдиним володарем Великого степу! Приведіть полонянку, — кинув він стражам біля сходів. — Тільки нехай одягнеться належним чином.

Підкоряючись знаку Талгата, люди рушили до палацу конунга. Кочівників було так багато, що всі охочі до самої тронної зали не помістилися. Ті, хто залишився на вулиці, штовхали більш щасливих товаришів, прагнучи пройти ближче до місця дійства.

Сам Талгат уже сидів на троні Хольда. У залі обірвали всі гобелени та герби, замінивши їх на строкаті стрічки кочівників. Однак сам різьблений трон, прикрашений золотом, залишився на місці. Його застелили дорогим хутром, а перед ним звалили в купу зламані списи, порвані прапори та посічені обладунки воїнів конунга.

Коли в зал під конвоєм ввели Йорунн, натовп вибухнув улюлюканнями, прокльонами та образами. Сестра конунга була бліда й одягнена в білу сукню, явно зірвану з чужого плеча, але йшла з рівною спиною, не опускаючи голови, ніби й не було навколо людей, готових роздерти її голими руками. Проте, побачивши на підлозі осквернені прапори, вона всього на секунду здригнулася: маска байдужості дала тріщину, а очі її спалахнули неприхованою люттю.

Її схопили за руки, охоронець боляче вдарив ззаду під коліна, і дівчині довелося опуститись на підлогу. Варта тут же приставила до її горла списи, не даючи змоги підвестися. Натовп біснувався.

Потім Талгату піднесли вінець: масивний кручений обруч, прикрашений в центрі зеленим камінням. Золото та смарагди, як степові трави на заході сонця. Талгат узяв його і підняв над собою:

— Дивіться всі! Настав кінець епохи Хольда, відтепер проголошую себе Талгата з роду Арвай, нобона племені хулайд, Великого Хана, єдиним повноправним правителем Великого степу.

З цими словами він опустив корону собі на голову. Кочівники вибухнули схвальними криками. Хтось тупав ногами, хтось бив у долоні. Йорунн мовчала, ні жестом, ні словом не видавши своїх почуттів.

Новоявлений правитель степу спустився з трону і підійшов до неї впритул.

— Ти ж привітаєш мене, як годиться?

Міцна рука охоронця боляче вп'ялася в її волосся, змусила схилитися до землі, тицьнула обличчям у чоботи Талгата.

— Дочка Каніта цілує ноги переможця, — задоволено хмикнув хан. — Який чудовий приклад покори! Думаю, ти навіть заслуговуєш на нагороду: святкуй сьогодні разом із моїми людьми. Тобі випала честь бути тут, тож милості прошу до столу.

Все інше було схоже на поганий сон: її витягли надвір, де вже стояли накриті довгі столи й посадили навпроти Талгата. На руках і ногах відразу закрили кайдани, які не тільки позбавили можливості встати, але й майже не залишили шансу поворухнутися. Стіл ломився від страв, від запаху смаженого м'яса зводило шлунок, але Йорунн навіть не поглянула на їжу. Її погляд був спрямований кудись у далечінь, вона ніби дивилася крізь усіх цих людей. Хтось хлюпнув у неї вином, по одягу розтеклася червона пляма. Над столом пролунав гучний регіт.

— Пригощайте нашу гостю, хай їсть досхочу, — крикнув хан.

І в Йорунн полетіли недоїдки, вино, хтось навіть кинув надтріснутим скляним кубком та подряпав їй щоку. Але дівчина сиділа нерухомо, наче висічена з мармуру статуя.

Бенкет тривав кілька годин, і лише коли небо забарвилося в рожевий, Талгат милостиво дозволив Йорунн залишити свято і повернутися в підвал. Вже насилу стоячи на ногах, він сам пришкутильгав до неї й спробував ухопити за підборіддя. І хоча дівчина сиділа нерухомо, вдалося йому це лише з другого разу. Смикнувши її голову вгору, він прошипів прямо в обличчя Йорунн, обдавши запахом вина:

— Я б залишив тебе собі, норовлива дівко, якби ти не була такою невдячною та крижаною. Зберегла б життя, можливо, стала б моєю законною дружиною, якби народила здорового спадкоємця. Але ти не заслуговуєш на те, щоб ділити зі мною ліжко, бо пиха в тобі сильніша за здоровий глузд. Насолоджуйся цим заходом сонця, він останній у твоєму житті. Завтра я віддам тебе в руки того, хто виконає смертельний вирок. Він маг, справжній маг з імперії, а не ярмарковий заклинач. Під його рукою сотні людей та землі таких розмірів, що ти й уявити не можеш. Але все це ніщо в порівнянні з тим, що йому покірні вогонь і темрява. — Він зробив невелику паузу, помітивши, як зблідла Йорунн, а потім додав дуже тихо: — Може, варто було дозволити зґвалтувати та вбити тебе ще вчора, або хоча б знести тобі голову власноруч сьогодні. Це було б милосердніше. Знаєш, в імперії вірять, що магія живе в крові людини, що саме вона дає право на владу та титули. Тому той, хто очолював цілий народ, завжди є джерелом могутності, а будь-яке джерело, як відомо, можна спустошити. Дурня, еге ж? Могутність дають розум та вміння битися, їх не забрати, навіть випускаючи з ворога життя по краплині.